Щит і меч
Шрифт:
Йоганн відчував, що і Пауль, і єфрейторка з допоміжного жіночого підрозділу, хоч він і не прикидався їхнім однодумцем, а зберіг у стосунках з ними самостійні позиції, пройнялися до нього повагою. А тим часом обоє вони за своїм складом не звикли відчувати повагу до тих, хто не стояв над ними.
І в цьому немовби тренувальному своєму успіхові Вайс вбачав щось обнадійливе. Період його затяжного, тривалого фундаментального уживання протікає вдало, і це відчуття спокою ще більше розпалювало його тугу за активними діями, тоді як він усе ще продовжував здійснювати свій подвиг бездіяльності.
Одного разу літній солдат —
Єфрейторка попросила Вайса тимчасово, як особисту для неї люб'язність, допомогти їй зберегти за батьком його посаду, поки він лежить у госпіталі. Вона сказала:
— Пауль лінивий і неохайний. Йому не можна довіряти.
Спочатку Вайс тільки замітав подвір'я, посипав піском доріжки, білив вапном тумбочки на узбіччях. У комбінезоні, надітому на мундир, і короткому клейончатому фартусі, які він узяв із шафки з спецодягом, що лишилась од старого, з мітлою і совком у руках Вайс поступово почав прибирати із сумною, ображеною міною не тільки у дворі, а й у внутрішніх приміщеннях комендатур, що охороняли проходи між окремими секторами розташування.
І скоро охорона звикла до Вайса. А коли фрейлейн-єфрейтор, з галіфеподібними стегнами і дрібними кучериками на голові, вручила Вайсові перепустку для того, щоб він міг привозити пісок з кар'єру, далеко за розташуванням, Вайс дістав змогу ходити не тільки між секторами, але й бувати в різних приміщеннях.
Заходячи у флігель, де жили люди в різномастих мундирах, він знайшов підтвердження своєї здогадки, що цих людей готують для закидання в Радянський Союз. Він встановив це з клаптиків чернеток, записів лекцій, що стосувалися топографії. З тих пам'ятних виписок, якими, перш ніж завчити напам'ять, вони користувалися; йому навіть вдалося визначити райони їхніх гаданих дій.
Йоганн ночував себе людиною, до рук якої несподівано потрапив скарб.
Поїхавши по пісок вантажною машиною, Вайс вибрав зручне місце для тайника і, повертаючись назад, біля телеграфного стовпа з номерним знаком 74/0012 закопав у консервній банці загорнуту в клапоть протиіпритної водонепроникної накидки, що додавалася до кожного протигаза, першу свою за час перебування тут шифровку й кілька портретів диверсантів.
Стовп із цим номером був указаний потім тайнописом у записці для Бруно, яку він вклав у листа до фрау Дітмар.
Так він налагодив зв'язок. Це було щастя. Тепер кінець самотності, гнітючому, безвихідному дожиданню. Адже хоч би що робив Вайс, всі його зусилля пропадали марно без надійного зв'язку із своїми. Та тішитися щастям Йоганн не міг, не кажучи вже про те, що оце розслабляюче волю відчуття щастя було тепер йому протипоказано.
І все-таки він трохи промахнувся.
Намальовані ним портрети інших терористів-диверсантів Вайс ховав всередині віддушини цегляного фундаменту гаража, попередньо обгорнувши клаптиком тієї ж самої протиіпритної накидки. Увечері він переглянув їх востаннє, збираючись завтра покласти в тайник біля телеграфного стовпа, і побачив, що портрет людини, яку диверсанти називали Хрящем, дуже потерся на згинах. Йоганн вирішив відновити зіпсований подекуди малюнок. Ввімкнувши світло в плафоні на стелі машини, сів у неї і взявся за діло. Дверцята машини він лишив відчиненими,
Чоловік з начальницькими манерами увійшов у гараж в супроводі свого шофера і охоронника й одразу ж побачив солдата в освітленій машині. Він видер у солдата папір, в якому той щось писав.
Вайс вискочив з машини, виструнчився, завмираючи.
Чоловік у цивільному здивовано розглядав малюнок.
— Хто?
Йоганн доповів:
— Йоганн Вайс, шофер пана майора Акселя Штейнгліца.
— Це хто?
Йоганн подивився на малюнок.
— Не можу знати.
Чоловік похмуро, підозріливо втупився у Вайса.
— Хто? — повторив він.
І раптом Йоганн осміхнувся й, набираючи вільної, несолдатської пози, сказав зневажливо:
— Це, смію вам доповісти, жалюгідна мазанина. — Попросив з надією в голосі:— Я був би дуже щасливий показати вам мої малюнки.
Чоловік у цивільному ще раз уважно глянув на малюнок, повагався, однак повернув-таки його Вайсові, мовчки сів у свою машину й поїхав.
Вайс знав і машину, і її шофера. Вона обслуговувала тільки одного — оцього в цивільному. Кожного разу після виїзду на машині міняли номер, за короткий час двічі перефарбовували. Він розумів: у цього чоловіка професіональна пам'ять, і буде не так легко викрутитись під його уважним поглядом, що наче обшукує душу.
І коли Вайс лишився сам, він знав, що і машина, і її хазяїн повернуться.
Можна втекти від небезпеки, а можна й одважно кинутися їй назустріч. Вайс обрав останнє.
Дістав цупкого обгорткового паперу, поставив поперед себе книжку солдатського календаря з портретами фюрера, фюрерів, фельдмаршалів, генералів, прусських полководців і завзято кинувся малювати, тепер уже не криючись, не ховаючись ні від кого.
Йоганн дуже побоювався за долю своєї справи і власну долю, прагнув спокутувати непростиму помилку — ось які музи надихали його на творчість.
Він був досить обізнаний з напрямком, властивим мистецтву гітлерівської Німеччини.
Насамперед парадна помпезність. Портретист міг суперничати в майстерності лише з гримером із моргу, що шанобливо розмальовує обличчя мерців під живі, надаючи їм виразу величі — неодмінної ознаки кожного чиновного трупа.
Блиск базарних олеографій мерхнув перед крикливими громіздкими полотнами в масивних бронзових рамах. І всі художники старалися якомога фотографічно точно відтворити мундири: талант кравця був для цього необхідний так само, як і талант живописця.
Але був і другий напрямок у портретному живопису. Послідовники першого — чиновницького, догідливого, бюрократично педантичного — віддавали на портретах усі зовнішні атрибути величі, вважаючи за найвище досягнення вміння відтворити оболонку. Прихильники другого прагнули відобразити ідею особи. Їм здавалося, що чим несамовитіша, історичніша мазанини, чим більше на ній якихось таємничих, тільки їм зрозумілих містичних натяків, тим краще передає вона емоції на обличчях тих, кого вони силкувалися зобразити, бо вони створювали не портрети, а ідеї портретів, міфи. І якщо для представників першого напрямку потрібне було хоч і ремісницьке, але усе-таки вміння, то для прихильників другого будь-яке вміння було протипоказане, і чим зухваліше зневажалися прийоми, які навіть у малярів були за основу основ, тим більшої значимості досягав символічний ефект полотна.