Щит і меч
Шрифт:
Фрау Вільму Йоганн спитав, як вона гадає, чи нагородить фюрер вождя англійських фашистів Освальда Мослі рицарським хрестом за діяльність на користь Німеччини. На це Вільма відповіла, що пан Мослі, безперечно, заслуговує такої високої нагороди, але, на її думку, нагородити його слід тоді, коли війська вермахту висадяться на узбережжі Англії, або тоді, коли Мослі, як він обіцяв Ріббентропу, здійснить у Англії фашистський переворот.
До розмови втрутився Пауль — спитав Йоганна, в якій країні він хотів би воювати. Йоганн сказав жартома:
— Там, де амазонки.
Всі засміялися. Пауль
— Не забудьте тоді запросити мене з собою. Я навчу їх збивати коктейлі.
Герберт спитав Єву:
— Ну як, товстунко, твій генерал усе ще ревнує тебе до кожного солдата? І не без підстав?
— Ох, Герберте, — зітхнула Єва, — який ти все-таки цинік! — Але так переможно всміхнулася, дивлячись у тьмяні очі Герберта, що можна було не сумніватися; Герберт влучив у точку.
Фрейлейн Ангеліка, дівчина з хворобливо-блідим обличчям, була довготелеса, як підліток. Здавалось, худі, тонкі ноги і довгі мляві руки чимось заважають їй. Маленьке личко з тугою, прозорою, наче вкритою парафіном шкірою непорушно застигло. Великі сині очі з голубуватими білками і туманним поглядом надавали її обличчю такого виразу, ніби говорить вона не те, що думає.
За столом Йоганн опинився поряд з Ангелікою. Вона байдужно всміхнулась йому і сказала, ліниво розтягуючи слова:
— Вам приємно сидіти поруч мене?
Йоганн, заклопотано розгортаючи серветку й кладучи її собі на коліна, вигукнув.
— О фрейлейн, я в захваті! — спитав: — Що можна вам запропонувати?
Тим самим лінивим тоном вона мовила:
— Я майже нічого не їм.
— Може, кілька листочків салату?
— Тільки щоб зробити вам приємність. Налийте, будь ласка, вина. — І вперше уважно глянула на нього. Спитала: — Ви фронтовик?
Йоганн заперечливо мотнув головою.
— Нічого, ви ним будете, — твердо пообіцяла Ангеліка. Звела очі, сказала багатозначно: — Але майте на увазі, несміливих і невмілих вбивають в першу чергу.
— Навіщо ж такі похмурі думки за веселим столом! — автоматично зауважив Йоганн.
— А мені таких не жаль. Ніколи! Я не можу жаліти тих, хто не хоче чи не вміє воювати.
Спочатку така одвертість здалася Йоганнові підозріливою. І він сказав єлейно:
— Усі ми смертні, фрейлейн, але душі наші безсмертні. І там, нагорі, — він звів до стелі очі, — жде нас Всевишній…
— Дурниці! — гидливо кинула дівчина. — Ніхто ніде нас не жде.
— Ангеліко! — ласкаво нагадала з протилежного кінця столу фрау Бюхер. — Поклади, будь ласка, панові Вайсу оцей шматочок. — І несміливо глянула на доньку.
Ангеліка й голови не повернула в її бік. Насилу розтуляючи бліді губи, спитала:
— О, я можу ще позалицятися до чоловіка. Чи не так? — Повагавшись, сказала серйозно: — Ми з вами люди одного покоління. У наших батьків поразка в тій війні вбила душу. Це в одних. У інших — забрала життя… — Додала з усмішкою: — Мені ще пощастило: мама казала, що в ті роки народжувалися немовлята без пігтів і волосся — потвори. І в матерів не було молока, дітей вигодовували штучно. Такі собі вагнерівські гомункулуси. І ми маємо право мстити за це. Так, мстити, — твердо повторила вона. — І я хотіла б служити в допоміжних жіночих частинах, щоб відомстити за все.
— Кому? —
— Усім. Усім.
— Ви член Спілки німецьких дівчат?
— Звичайно, — рішуче відповіла Ангеліка й так мотнула при цьому головою, що пишно волосся, кольору осінньої трави, розсипалося по плечах. Поправляючи зачіску, вона сказала: — Але я не люблю слухати радіо. Ненавиджу крикливих дикторів. Ми маємо право говорити з усім світом навіть пошепки, але весь світ повинен з благоговінням слухати нас.
— Вибачте, фрейлейн, але я майбутній солдат і вважаю: команда повинна бути голосна.
— Виходить, я теж повинна кричати, — всміхнулася Ангеліка.
— Якщо захочете мною командувати…
— А ви любите, щоб вам наказували? — спитала дівчина.
Фрау Бюхер голосно поцікавилась:
— Про що розмовляє молодь?
Йоганн усміхнувся й так само голосно спитав:
— Дозвольте, фрау Бюхер, піднести цей келих за здоров'я вашої доньки?
Гості зааплодували.
Ангеліка кинула невдоволений погляд на Йоганна й, опускаючи очі, прошепотіла:
— Ви занадто люб'язні.
Дівчина демонстративно повернулася до сусідки і вже більше не розмовляла з Вайсом, не звертала на нього уваги.
Фрау Бюхер пильно спостерігала за всіма і відразу побачила, що між її дочкою і Вайсом щось трапилося: на його обличчі з'явився винуватий вираз. Вона голосно спитала:
— Пане Вайс, ви, здасться, хотіли придбати гараж або авторемонтну майстерню?
Йоганн зрозумів, що фрау Бюхер хоче представити його гостям, як юнака із солідними діловими намірами. І щоб зарекомендувати себе перед цими людьми з кращого боку й зробити приємність мадам Бюхер, він з піднесенням почав ділитися своїми життєвими планами.
Проте його слова справили на гостей враження зовсім не таке, якого він хотів.
Довелося признатися собі, що він дуже промахнувся: недооцінив багатого досвіду присутніх у лицемірстві. Адже ці люди не тільки самі постійно лицемірили, але й день у день пильно підмічали найменший прояв лицемірства в інших — тих, з ким вони повсякчас стикалися. Бачачи ницість, виверти, брехню своїх хазяїв, знаючи їхні брудненькі таємниці, дріб'язкову марнославність, ці люди, на людську гідність яких пани ніколи не зважали, виробляли в собі сторожку здатність прикидатися і вміти мовчазно, з глибоко прихованою зневагою викривати її в інших.
Вайс швидко вловив смисл того іронічного мовчання, з яким гості слухали його плани. Так, він припустився помилки і зрозумів це, ще не закінчивши розповідати про свої життєві плани.
Щирість для цих людей — ознака дурості. І коли не подумають, що він дурень, то, що він лицемір і приховує справжні свої наміри, подумають напевне. А це ще гірше, ніж прославитися наївним дурником. Ніхто тут, окрім нього, не намагався привернути увагу до своєї особи розмовами про щось особисте. А Вайс зробив це з непродуманим поспіхом, і, мабуть, даремно. Тільки, щоб перевірити, чи приймуть його в цьому товаристві за свого. І прорахувався. Переграв. Тобто зробив помилку, про яку не раз попереджував його інструктор-наставник: забув про самоконтроль, розпустив свою уяву, втратив нещадну, але надійну опору — розуміння реальної обстановки.