Щит і меч
Шрифт:
Генріх не повернувся до будинку, де він жив і де Віллі Шварцкопф влаштував свою особисту канцелярію.
Ще напередодні він вийняв з сейфів Віллі безліч документів, які свідчили про злочини націстів.
Генріх виконав доручення Йоганна Вайса: в руках у нього опинились невідпорні докази, — їх потім можна буд пред'явити від імені нової Німеччини на суді над гітлерівськими воєнними злочинцями, над фашизмом. Частина цих документів і була передана згодом Міжнародному трибуналові в Нюрнбергу.
Усі ці папери він сховав у тайник, вказаний йому професором Штутгофом. Професор
Генріх розказав Шульцові, що його дядько Віллі Шварцкопф підстроїв вбивство свого брата і він, Генріх, хотів застрелити вбивцю свого батька, але один російський товариш заборонив йому це.
Отто з глибоким співчуттям слухав Генріха.
— Цей росіянин, безперечно, ваш найбільший друг, — сказав Шульц. — Він хотів, щоб ви стали борцем з фашизмом не тільки тому, що один з фашистів убив вашого батька.
— Атож, — відповів Генріх, — він такий, мій Йоганн…
— Він німець?
— Ні, — сказав Генріх, — справжній росіянин. Але він комуніст, як і ви. — Додав гордо: — І він за німців — таких, як ви та ваші товариші. — Помовчав і тихо закінчив: — Але, здається, Йоганн загинув…
— Не знаєте, за яких обставин?
— Він рятував в'язнів у концтаборах. Там були люди всіх національностей — з країн, поневолених фашистами, десятки тисяч людей. Він любив казати, що людина тільки тоді щаслива, коли служить людям…
— Ви не знаєте його справжнього імені?
— Ні, — відповів Генріх. — Але він врятував мене, врятував від чогось страшнішого, ніж смерть…
70
Йоганн Вайс опритомнював повільно, але отямився він раптово, наче від удару, коли побачив перед собою невиразний хиткий силует Баришева. Поступово силует яснішав, мов зображення на екрані, яке було спочатку не в фокусі, а потім раптом зразу набрало чіткості.
На широкі плечі Баришева було накинуто халат, який різав очі своєю білістю. Баришев, крекчучи, сів на стілець коло ліжка і, ніби вони бачились тільки вчора, сказав звичайним голосом, як завжди, діловито й заклопотано:
— Ти чого ж це, Бєлов, такий не дуже веселий? — Нахилився, притиснувся своєю гладко виголеною щокою до обличчя Йоганнового, випростався. — Ну, здрастуй! — Сказав: — На вулиці спека, а у тебе тут добре, прохолодно, — Витер хустинкою шию, обдивився. — Палата майже персональна. — І став викладати на тумбочку з кульків фрукти й всякі наїдки.
Вайс уважно й недовірливо дивився на Баришева, чекаючи, коли ця примара знову заколишеться й розтане, як танули речі, які він досі намагався розглянути, щоб установити, чи зберігся в нього зір. Але з появою Баришева всі речі в палаті набрали твердої стійкості й існували вже не як силуети, а у всій своїй речовій, міцній ґрунтовності.
Обернувшись до медичної сестри, яка стояла біля дверей з трохи приголомшеним і розгубленим обличчям, Баришев попросив ніжним
— Нам би, сестрице, чайку з хорошою заваркою, по-московськи. Можна? А то ви, видно з усього, його як фашиста тільки спиртним напували.
— Нічого подібного, — строптиво заперечила сестра, — обслужували на рівні офіцерського складу.
— Гаразд, — лагідно погодився Баришев. — То, значить, чайку на тому ж рівні.
Коли полковник Баришев прибув тепер уже в гарнізонний госпіталь, розташований у невеликому німецькому містечку, де, за одержаними відомостями, мав перебувати на вилікуванні Бєлов, черговий лікар, перевіривши списки, сказав йому, що ніякого Бєлова у них немає і не було. Є кілька хворих і поранених радянських офіцерів, але того, кого шукає полковник, серед них не значиться.
— А все-таки, може, є ще який-небудь поранений, що перебуває на лікуванні? — наполягав полковник.
— Є німець, офіцер СД. — Лікар підняв брови і заявив рішуче: — Але, як медик, я заперечую, щоб ви його зараз допитували. Це може остаточно порушити його психіку. Травматичні пошкодження виявились дуже серйозними. — Запропонував: — Якщо бажаєте, можете глянути на його госпітальну карту. — Пояснив: — Материй фашист. — І одразу вважав за потрібне додати: — Але ми ставимось до нього не як до воєнного злочинця: для нас він тільки поранений, що перебуває на лікуванні.
— Дозвольте глянути, все-таки цікаво.
Лікар подав Баришеву історію хвороби. «Гауптштурмфюрер Йоганн Вайс», — прочитав Баришев, і йому знадобилась уся його воля, щоб зберегти спокій.
— Ну і що це за птиця? — мляво спитав Баришев, жадібно поглядаючи на графин з водою.
Лікар сказав:
— Це людина, виключно віддана фашизмові. Навіть у стані глибокої психічної травми, що пов'язана з загальною пригніченістю і тимчасовим послабленням зору, слуху та функцій кінцівок, він зберігає уявлення про себе як про націстського «героя». Правда, — продовжив після невеликої паузи лікар, — його психоз трохи своєрідний: йому ввижається, наче він серед своїх у німецькому госпіталі. І, щоб не викликати додаткових хвилювань, ми намагаємося не показувати йому, що він помиляється. Він у дуже поганому стані, і, якщо дізнається, що він у полоні, це може привести до летального кінця.
— Так. — Баришев помовчав трохи, потім, ніби отямившись, схвалив: — Я, звичайно, не медик, але, гадаю, з точки зору психіатрії ваш метод науково обгрунтований.
— Безперечно, — сказав лікар.
Баришев невірними пальцями узяв цигарку, сунув її в рот протилежним кінцем, спробував запалити, з огидою кинув у попільничку, спитав з тривогою:
— Ну, а як ви думаєте — він видужає?
Лікар здвигнув плечима.
— Бачите, — сказав він поважно, — множинні поранення зарубцювалися задовільно. Але функції мозкової діяльності — це поки що для нас таємниця. Буває, який-небудь зовнішній подразник вплине так, що весь психічний апарат раптом набуває втрачену стійкість. Але може бути і протилежне. Ми сподівалися на лікування тривалим сном. Цей загальний відпочинок нервової системи дає звичайно найсприятливіші результати.