Щит і меч
Шрифт:
— Добре. Я подумаю.
— Як довго?
— Це залежатиме від вас, — розв'язно сказав Йоганн.
Лансдорф запитально підняв брови.
— Оскільки я не позбавлений права вибору, я хотів би трохи докладніше дізнатися, що ви мені пропонуєте. Якщо це можливо, звичайно.
— Я дам наказ майорові Дітріху, і він, природно у відповідних межах, ознайомить вас з тією дільницею роботи, яку ми вам пропонуємо.
— Дітріх тут?! — вигукнув Йоганн. — І вже майор! Радий був би поздоровити його.
— Ви зможете це зробити вже зараз.
Лансдорф натиснув кнопку, наказав черговому офіцерові:
— Попросіть майора Дітріха.
Йоганн
І коли Дітріх увійшов, Йоганн аж засяяв усмішкою, але погляд його зберігав жорстку, непохитну вимогливість.
Провівши Вайса у свій кабінет, Дітріх сів поряд з ним на диван і сказав із співчуттям, але і з певним розчаруванням:
— До нас дійшла чутка, що вас повісили.
— Не мене, а мені, — поправив Вайс і вказав очима на залізний хрест, що прикрашав його кітель.
— Поздоровляю, — нудним голосом процідив Дітріх.
— Ви вже маєте досвід, — дружньо сказав Вайс, — і ви знаєте, що я вмію зберігати таємницю ваших злочинів, як найбільшу дорогоцінність.
— Не розумію вашого жартівливого тону! — обурився Дітріх.
— Даремно, — докорив Вайс. — Просто я даю вам зрозуміти, що в моїх очах усе це не має особливого значення, та й, мабуть, на загальному тлі не має вже такого кричущого вигляду. Правда ж? Тепер люди, куди більші, ніж ви та я, ладні чорт знає на що, аби тільки врятувати свою шкуру. Але ж ми з вами, хоч би якими ми там не були, ладні життя віддати за фюрера, правда ж? І у вовчих шкурах «Вервольфу» ми продовжуватимемо боротьбу, коли наші начальники щасливо евакуюються в Іспанію, Аргентіну, Швейцарію, Мексіку. Не виключено, що їм дадуть сховище і в США, хіба ж ні? А в цей час ми з вами будемо битись, як самотні вовки.
— Так, — похмуро погодився Дітріх. — Можливо… — І спитав, раптом пожвавішавши: — Ви, здається, були «золотим кур'єром»? Перевозили цінності у швейцарські банки, забезпечуючи добробут і процвітання високопоставленим діячам рейху на час їхньої майбутньої еміграції?
Йоганн, не відповідаючи на запитання, сказав співчутливо:
— Коли Радянська Армія вторглась у Східну Пруссію, я згадав про вас, майоре Дітріх. Адже там маєток ваших батьків? Вас позбавили власності. Це жахливо!
У Дітріха сумно повисли плечі.
— Так, — підтвердив він. — Крім офіцерської пенсії, я ні на що не сподіваюсь у майбутньому.
— А хто вам дасть цю пенсію?
— Як хто? — здивувався Дітріх. — Таж хоч якийсь уряд в Німеччині буде, і вже він не залишиться байдужий до долі офіцерів, що захищали рейх на полях битв.
— Дозвольте, — перебив Вайс, — але ж ми з вами не офіцери вермахту. Навряд чи приналежність до нашого роду служби викличе в нового уряду Німеччини бажання підтримувати нас.
— Не знаю, — розгублено розвів руками Дітріх. — Я просто в розпачі. Якби наш маєток був не в зоні радянської окупації, то в мене залишилася б хоч яка-небудь надія. — Помовчав, потім спитав: — То ви справді хочете покинути Шелленберга й повернутися до Лансдорфа? — Він зітхнув заздрісно. — Кадри закордонної розвідки, безперечно, будуть краще забезпечені, ніж ми, і матеріально, і щодо безпеки.
— Звичайно, — сказав Вайс, — ми одержуватимемо пенсіон із спеціальних фондів СД, що зберігаються в банках нейтральних країн. Крім того, нами, напевне, зацікавляться колеги із США і, сприйнявши наш досвід, подбають про
— Ох, та я все це знаю! — прикро зморщився Дітріх. — Навіть армійці, вже не ховаючись, говорять про пересування військ. Але я не можу покинути Лансдорфа. А залишатися з ним — значить перетворитися на рицаря чорного плаща й кинджала. А мені не п'ятнадцять років, як оцим юнакам з «Адольфгітлершулен». — Поклав свою руку на Вайсову руку. — Якби ми з вами могли помінятися посадами, я був би просто щасливий. Тим більше, що я знаю Західну Європу і, безперечно, зумів би бути корисним Шелленбергові.
— Ну, — здвигнув плечима Вайс, — спеціалістів по Західній Європі у нас більш ніж досить. От хіба Радянський Союз…
— Ну що ви! — палко перебив Дітріх. — Я волію застрелитися.
— Може, східноєвропейські країни? Ми залишаємо там велику мережу агентури.
— Але ж там скрізь революційне заворушення, — гидливо промовив Дітріх. — Я ще кадетом відвідував ці країни, але тоді все в них мало вигляд майже пристойний. Знаєте, Йоганне, — з благанням промовив Дітріх, — я ладен піти на найскромніше становище, але в державі, де верхівка керує народом, а не народ керує країною. Я завжди знайду спільну мову з людьми всякої нації, що займають становище, яке займав я. І виховання, і думки ріднять мене з ними.
— Гаразд, — пообіцяв Вайс, — якщо буде змога, постараюсь що-небудь зробити для вас. А поки що візьмімося за пропозицію Лансдорфа. Спробуйте спокусити мене вашою сферою діяльності. Якщо вам у цьому пощастить, не виключено, що я поміняюсь з вами посадою. — Заявив патетично — Кінець кінцем, можливо, мені більше схочеться вмерти за фюрера на землі рейху, аніж жити на становищі емігранта, наприклад, у Південній Африці, куди мріють попасти дехто з наших. — Сказав з цинічною відвертістю: — Ну, починайте торгівлю: що ви мені пропонуєте?
— Спочатку інспекцію.
— Щоб накритися під час бомбувань?
— Це виключено: пункти, де містяться школи, перебувають поза полем зору бомбардувальної авіації.
— Доведіть!
— Як?
— Давайте карту.
— Але вона абсолютно секретна.
— Чорт з нею. Тоді — список. Я знаю Німеччину, зрозумію і без карти.
— Але це неможливо з тих самих причин.
— Ну, — Вайс підвівся. — Тоді бажаю вам успіхів у вашому подвигу.
— Стривайте, стривайте, — вже здаючись, зупинив його Дітріх. — Добре, я ознайомлю вас із списком шкіл. — Відкрив вогнетривку шафу, вийняв кілька липнучих до пальців аркушів цигаркового паперу.
Вайс прочитав:
«1) Орденський замок Орденсбург.
2) Орденський замок Зонтлофей (Баварія).
3) Орденський замок Бюлов (Померанія).
4) Орденський замок Фогельзанг близько Гемюнд (Ейфель).
5) Замок Поттербрут близько Санкт-Пельтен (Австрія).
6) Академія керівників молоді в Брауншвейгу.
7) Школа партійних керівників у Зальцбурзі.
8) Орденський замок Крессінзее близько Фалькенбурга (Східна Пруссія)».
Вайс повільно закурив, глибоко затягнувся і, наче тішачись сигаретою, відкинувся на спинку дивана. Зараз він напружено працював: зосереджено запам'ятовував назви шкіл. І недбало повернув список, коли переконався, що вони міцно закріплені н пам'яті.