Щит і меч
Шрифт:
Якось Ельза, сміючись, розповідала Йоганнові, що їй запропонував одружитися літній удівець, лейтенант із роти пропаганди. І коли вона дістане документи, що підтверджували б її арійське походження, він готовий негайно оформити шлюб і навіть хоче ще до того, як вони стануть подружжям, влаштувати так, щоб вона відпочила в одному з високогірних санаторіїв у Австрійських Альпах.
Йоганн, не звертаючи уваги на іронічний тон Ельзи, сказав поспіхом:
— От і добре. Нехай поки що Зубов тебе замінить. А ти відпочинеш. А потім пошлеш цього вдівця кудись подалі.
— Зубов? — перепитала Ельза. —
— Стривай, — обурився Йоганн, — адже у нього вже ціла група. І діє вона успішно. Зовсім недавно вони перебили близько десяти курсантів розвідувально-диверсійної школи, а п'ятьох покалічили по дорозі до аеродрому, звідки їх мусили закинути до нас у тил.
— Ні-ні, — непохитно сказала Ельза, — проти Зубова я категорично заперечую. — Додала сумно: — Мабуть, після війни я в Бакуріані поїду, відпочину. — Стенула презирливо плечем: — І коли Зубов працюватиме там інструктором лижного спорту, — це для нього найбільше підхоже. Нехай їде туди разом зі своєю славетною мускулатурою.
У Варшаву приїхав Гуго Горфельд, старий друг Лансдорфа. Він був одним з директорів заводу «Оппель», що входив у концерн «Дженерал моторс».
Горфельд зупинився у Варшаві проїздом після тривалої ділової поїздки по Донбасу, де він вів переговори з командуванням СС про найскорішу відбудову кількох металургійних підприємств: останнім часом фірмі помітно не вистачало спеціальних сортів сталі, необхідних для виробництва танків пової конструкції.
Але в Донбасі його чекали невдачі, Старий радянський інженер, засуджений у тридцятих роках за участь в антирадянській організації, після того, як відбув покарання, посідав рядову посаду постачальника на одному з заводів, що цікавив Горфельда. Німецьке командування врахувало «поважні» обставини біографії старого чоловіка. Йому виявили особливе довір'я, призначили головним інженером заводу, і навіть німецькі службовці мусили йому підкорятись. Горфельд покладав великі надії на цього чоловіка.
І той справді надзвичайно вимогливо і навіть жорстоко ставився до радянських робітників, яких під загрозою розстрілу приневолили працювати тут. Він ще до революції; служив у колишніх власників цього заводу і зумів примусити своїх підлеглих працювати з таким нелюдським напруженням, що вони, і не раз навіть, намірялися вбити його.
Гестапо приставило до нього охоронців. Він одержав дуже велику зарплату і навіть побував у Німеччині, де познайомився з деякими технічними нововведеннями.
Отже, ця людина була справжньою знахідкою.
Але через кілька місяців виявилося, що деталі машин, виготовлені з металу, який постачав цей завод, дають тріщини і спрацьовуються завчасно, а танкова броня лускає від радянських болванок, як вітрове скло автомобіля, коли в нього пошпуриш каменем.
Тривалими і складними аналізами було встановлено, що псують метал присадки, які при зварюванні сталі давав головний інженер.
Його привезли до Берліна, і найкваліфікованіші слідчі почали провадити дізнання. І цей кволий старий, що пережив на допитах усі способи фізичного впливу, мовчав, очевидно, маючи намір понести в могилу
Старого засудили до смертної кари, але обіцяли помилувати, коли він згодиться знову працювати з німцями.
— Уяви, — з огидою закінчив свою розповідь Горфельд, — цей нахаба навіть дозволив собі заявити, що саме тепер він особливо жалкує з приводу своїх колишніх сумнівів і про те, що не з першого дня революції віддав свої знання радянському народові. Тому народові, який тепер, коли радянські танки прийдуть у Берлін, дасть Німеччині останній і найповчальніший історичний урок. І одразу Горфельд заклопотано спитав у Лаисдорфа, — Як ти оцінюєш таку версію?
— З цим старим?
— Ні, з методом псування металу.
— Техніка — твоя галузь, — ухилився від прямої відповіді Лансдорф. І в свою чергу запитав: — Якими тобі здаються росіяни?
— Вони все ще воюють.
— Ні, ті, які залишились на окупованій землі?
— Пробач, але психологія ворога — це вже, у всякому разі, твоя галузь, — усміхнувся Горфельд.
Лансдорф замислено пожував сухими губами.
— Ми зробили велику стратегічну помилку.
— О, ти вже критикуєш генералітет!
— Ні, — сумно сказав Лансдорф. — Генералітет планує битви, і, можливо, в них — вершина нашої воєнно-наукової думки. Абвер дав генералітету всі відомості про озброєння ворога, його дислокації тощо. Справа зовсім в іншому.
— У чому ж?
Лансдорф насупився.
— Вивчаючи росіян, я прийшов до цікавого відкриття. Певна кількість їх має — як би точніше висловитись — загальнолюдські вади, пов'язані з біологічними факторами: вони бояться смерті, страждань тощо. Але таких меншість У значної ж більшості повністю відсутня природна психологічна якість добровільно приймати в певних умовах деякі форми рабського підкорення, щоб продовжити своє життя.
Спочатку я шукав пояснення цього в їхніх атеїстичних переконаннях. Але поступово — і зрозумій, я ще не зовсім впевнений у своїх висновках, бо визнати таке — значить втратити багато що з того, в чому ми були непохитно переконані, — поступово я почав думати, що в цього народу свідомість свободи рівнозначна відчуттю власного існування.
— І який же висновок ти зробив після таких тонких спостережень? — поцікавився Горфельд.
Лансдорф не надав значення іронії, що звучала в його голосі.
— Висновок єдиний. Якщо ми знищимо радянський народ, епідемія розповсюдиться по всьому світу, і навіть люди Заходу стануть схожі на твого російського інженера, який боровся проти ненависної йому Радянської влади, я потім віддав життя за її перемогу над нами. Тому нам слід відмовитися від расових забобонів. Ми повинні будь-якою ціною зберегти сталу структуру взаємин між заможними і незаможними. В сучасних умовах німецький націзм не може не відштовхувати можливих союзників.
Горфельд розуміюче всміхнувся: