Щит і меч
Шрифт:
Він згадав досвідчених, солідних агентів, завербованих у процвітаючих європейських країнах. І хоча ці люди й були чужі йому, з ними він завжди знаходив спільну мову, добивався взаєморозуміння. Адже й вони, і він мали спільну життєву мету. Вони, як і він, вбачали свій добробут у сумі, записаній на їхньому рахунку в одному з іноземних банків, ї якщо вони зраджували, то не свої власні інтереси, а свій уряд. В разі воєнної поразки змінився б тільки уряд, але не сутність і мета життя кожного, хто хоче і вміє робити гроші байдуже якими способами.
А ці?
Ну, вб'ють, підірвуть, передадуть агентурні матеріали. Та хіба вони здатні отруїти, послабити волю противника по боротьби, викликати в якихось радянських
Адже коли б це відповідало дійсності, абверівцям досить було б виявляти серед військовополонених відповідно настроєних людей. Та, на жаль, усе було зовсім інакше.
Головний контингент завербованих становили легкодухі, ті, хто, зламані табірним режимом, обрали шлях зради, а не шлях до крематорію.
Ще на початку своєї кар'єри, працюючи в кримінальній поліції, Штейнгліц переконався, що найкращі поліцейські. центи — це колишні карні злочинці. Але їм не потрібне було перевиховання так само, як і політичним агентам абверу, завербованим в інших капіталістичних країнах. І в цьому запорука їхньої надійності.
А ці?
Він зневажав їх так само, як відомий професіонал-криміналіст зневажає тих, хто краде тільки із страху перед голодною смертю.
Штейнгліц мовчки, насмішкувато спостерігав, як агенти приміряють обмундирування. І навіть оцей дешевенький їхній одяг, без якогось європейського лоску і шику, викликав у нього огиду.
Очевидно, те саме відчував і Лансдорф. Він був знайомий з Беніто Муссоліні ще в роки першої світової війни, коли той подвизався як рядовий агент «Другого бюро»: працював на французьку розвідку, не відмовляючи в послугах і Лансдорфу, багатому німецькому аристократові-розвіднику, прийнятому в найкращих родинах Парижа, Рима, Лондона. Сам Уїнстон Черчілль почав свою політичну кар'єру розвідником, і, хто зна, коли б Лансдорф, бувши знайомий з ним у ті роки, вгадав його майбутнє, багато чого було б інакше… А Гітлер? Не випадково при ньому німецька розвідка досягла такого процвітання. Гесс свою дисертацію написав, піддавши роки вивченню японської системи тотального шпигунства, і цю систему потім з колосальним розмахом перенесли на грунт рейху.
Випадок з курсантом Фазою справив на Лансдорфа тяжке враження. Він не зумів розгадати цю сильну особу.
Бесіда з ним вселила йому надію, що цей енергійний освічений юнак, лікарів син, повіривши у фашистські догми, зможе виконати ускладнене, з далеким прицілом завдання. Ї як же він промахнувся! І тепер, керуючись інстинктом суто службової безпеки, він самоусунувся від нових спроб знайти серед курсантів такого блискучого агента, яких йому вдавалося вербувати в багатьох європейських країнах.
Тепер Лансдорф обмежувався доповідями ротмістра Герда, вимагаючи од нього не усної, а тільки письмової інформації, щоб у разі чого пред'явити спеціально підібрані документи й знищити ті, які можуть свідчити не на його користь.
І тільки Дітріх, розлючений випадком з курсантом Фазою, з незвичайною і, мабуть, не властивою йому енергією прискіпливо стежив за всіма етапами підготовки спеціальної групи. Так, він помітив, що один з курсантів недбало приміряє взуття, а коли комірник звернув увагу цього курсанта на те, що підметка на одному черевику начебто відривається, той сказав легковажно: «Ет, дарма, хай уже…» І цього було досить, щоб Дітріх ту ж мить зняв курсанта з особливої групи.
Вайс зробив з усього цього висновок, що напружена увага Дітріха стає зараз особливо небезпечною і для нього самого.
Він тримався з Дітріхом з підкресленою
Спроби Дітріха вивідати, яке враження справила на нього смерть курсанта Фази, Йоганн обірвав недбалими репліками:
— Істеричне хлопчисько. Боявся агентурної роботи, тому й утік.
— Але ж він відстрілювався до останнього патрона!
— Від страху перед покаранням за втечу. — І додав з усмішкою: — З відчаю. Боявся пороття, та й годі.
Старшиною шкільного табору був військовополонений з кличкою Синиця — обважнілий, брезклий, надзвичайно владний і нещадно вимогливий до курсантів.
В роки першої світової війни він попав у полон до німців. У тридцятому році, перебуваючи в складі радянської торговельної делегації (він мав доручення купити барвники для текстильного виробництва), лишився в Німеччині. Одержував допомогу від білогвардійського центру, доносив у гестапо на прорадянськи настроєних емігрантів. Закинутий агентом у Радянський Союз, злякався. Гроші розтринькав по ресторанах, гульбиськах. Відкликаний назад, був посаджений у концентраційний табір, де доносив на ув'язнених німецьких комуністів, викликавши їхнє довір'я тим, що видавав себе за радянського громадянина, схопленого гестапо. Провалився. З табору його забрали в абвер як спеціаліста по Росії. Виявив необізнаність. Став перекладачем. Одружився з вуличною дівкою. Відрахували з абверу за таке непристойне одруження. Жив на заробіток дружини. Коли дружина опинилася в спеціальній лікарні, працював швейцаром у нічному готелі. Прийшов у радянське посольство. Якимсь чином зумів обдурити. Його пожаліли й дозволили повернутися. Призваний до Червоної Армії в липні 1941 року, перебіг до німців. Синиця казав курсантам:
— Росіяни — це нація мужиків і солдатів, а генералами у нас завжди були тільки німці. У німців, певне, душі немає. Душа — це в нас, у слов'ян. Від неї фантазія і глупота. Німець що любить? Порядок, чистоту, акуратність. Те, чого в нас немає. Додержуй — і будеш цілий.
Грубий, тупий солдафон, він намагався ще більше підкреслювати ці свої якості, щоб домогтися довір'я начальників.
Ротмістр Герд вважав Синицю зразковим екземпляром слов'янина.
Ставши помисловим, Дітріх вбачав у Синиці таємного прибічника російських монархістів, прихильників єдиної, неділимої великої Росії, тих, хто наївно гадав, ніби, як тільки Росія буде звільнена від більшовиків, її престол займе російський цар, а німці добровільно поступляться. Дітріх вважав, що такий спосіб думок породжує не тільки нікчемні, але й шкідливі ілюзії. Росія, Україна, Кавказ — безкомпромісні колонії великої Німецької імперії. І ніякі інші форми управління цими територіями неприйнятні. Інакомислячий викликає підозру, Дітріх встановив нагляд за Синицею.
Не викликав у Дітріха довір'я і радист штабної радіостанції, колишній штурмовик Хакке, якого він підозрівав у співчутті Рему, страченому фюрером разом з іншими ватажками штурмовиків 30 липня 1934 року на догоду вимогам німецького генералітету. Член націонал-соціалістської партії з 1930 року, Хакке був таким самим відданим наці, як і обер-лейтенант Герлах, але трохи розумніший за нього. Вірніше, йому не забракло розуму збагнути, що після того, як штурмовики виконали найчорнішу, катівську роботу — тероризували німецький народ, а Гітлер завоював визнання німецьких магнатів і дістав од них команду готувати під опікою генштабу війну, — націстським низам за всі їхні брудно-криваві подвиги відводиться всього-на-всього роль бездумних, шалених фанатиків, допоміжних ударних, каральних сил вермахту. І тому Хакке, як і Герлах, відчував темну неприязнь до Дітріха, вбачаючи в ньому одного з представників споконвіку правлячого класу — прусської. аристократичної вояччини.