Сашко

Смілянський Леонід

— Справді, Женю, — сказав я, — ну що тут для тебе цікавого? Ти й без того намучилася. Не треба тобі тут бути.

— Давай, Женю, підемо зараз звідси, — вмовляла її Ромка, — я тебе проведу і сама тут не буду. Я сюди йшла й сама не знала чого. А тепер хочу піти звідси.

Ми замовкли, побачивши, як Женя беззвучно плакала. Личко її було все в сльозах, і рожеве платтячко — в плямах від сліз. Нам теж було тяжко дивитись на неї.

— Ходімо, Женю, — ми всі гуртом тебе проведемо й підемо до тебе додому. Хочеш?

—

Ні, — відповіла вона, — я мушу бути тут.

— А чого ти тут повинна бути?

— Не знаю чого. Я не можу всидіти дома сьогодні. Може, я не дивитимусь на страту, але повинна бути тут.

Як ми не вмовляли, вона не погоджувалася з нами. Якісь люди йшли по сходах, але ніхто не зайняв нас. До вікна підійшло кілька жінок і чоловіків з цього дому. Їхні вікна виходили на подвір’я, а вони теж хотіли дивитися з парадних сходів на площу. Переконати Женю було неможливо. Тоді я сказав:

— Добре, Женю, але умова — ти на страту не будеш дивитись, тому що в тебе нерви. Ти одійдеш убік і сидітимеш тут на сходах, а потім ми всі разом підемо додому.

На це вона погодилась. Присутні тут пожильці здивовано дивились на нас…

Тим часом на площі вже було багато народу. Поліцаї й солдати відгородили від натовпу великий чотирикутник, по якому, розмовляючи, походжало два офіцери. Чотирикутник упирався одним боком у високу стіну спаленого кам’яного будинку. «Певно, — подумав я, — їх будуть розстрілювати під стіною цього будинку».

Ромка сіла разом з Женею на східцях за кілька кроків від вікна. Я нахилився до Юрчика.

— Треба зробити так, щоб вона не дивилась на страту. Нехай сидить на східцях, а ми будемо розповідати їй дещо з того, що побачимо.

— Ми загородимо від неї вікно, і вона нічого не побачить, навіть коли б хотіла, — радив Юрчик.

Кілька дорослих прислухалися до наших розмов. Тоді я пошепки попросив їх стати стіною коло вікна, щоб Женя нічого не могла бачити.

— А нащо це? — спитали вони.

— Сьогодні будуть розстрілювати батька цієї дівчинки.

Я побачив, з яким жахом і жалем дивились на Женю чужі жінки. Потім всі ми поставали біля вікна так, що Женя не змогла б нічого побачити, крім синього передвечірнього неба та ще хіба дахів найближчих будинків.

— Сашко, — спитала кволим голосом Женя, — ще нема нічого?..

— Ще.

— А їх ще не привозили?

— Ще.

Але в цей час на повній швидкості під’їхали три закриті машини. Народ загомонів, заворушився. Солдати й поліцаї на площі зімкнулися шпалерами.

— Привезли, — промовила одна з жінок біля нас.

Я оглянувся на Женю. Ромка сиділа поруч неї й обіймала її за плечі.

Тепер усе відбувалося швидко. Приречених на страту вивели з машини і поставили під стіною в одну шеренгу. Офіцер прочитав уголос папір, але ми нічого не чули. Народ гомонів, чути було

якісь вигуки.

Ми всі притиснулись до вікна. Не всім було добре видно, бо місця було мало, але кожен з нас хотів усе бачити.

— Вони помруть як герої! — промовив збуджено я. — Адже вони партизани.

І раптом Юрчик підштовхнув мене й шепнув:

— Дивися на крайнього праворуч…

Я придивився пильніше й пізнав Жениного батька. Я на мить оглянувся назад. Женя хлипала на грудях у Ромки.

На площі проти партизанів вишикувався взвод есесівців. Офіцер стояв збоку спиною до солдатів, вдивляючись в іншого офіцера біля авто. Ми завмерли на вікні. Женин батько раптом підняв руку й щось прокричав. Ми здалеку ледве почули його голос, зовсім не розібравши слів. Та ми й без того розуміли, що в його словах була віра в нашу перемогу.

— Тату! Тату! — раптом вигукнула Женя, схопилася з місця і, наче пташка, кинулась до вікна. Вона розштовхала сторопілих жінок біля вікна і так ухопилась за раму, що ми не могли її відірвати.

— Татусю! — крикнула вона щосили. — Татусю любий! Я тут… Женя…

Офіцер біля авто махнув рукою. Прогримів залп, який розтягнувся на кілька секунд. Ми бачили, як першим упав Женин батько, за ним — решта. Над натовпом де-не-де зацвіли букети квітів, підкинуті вгору. Поліцаї враз кинулись у натовп, розштовхуючи людей гвинтівками й автоматами. Вони хотіли схопити тих, що підкидали вгору квіти. Окремі вигуки потопали в загальному гомоні. Я обернувся до Жені. Вона лежала непритомна на підвіконні. Ми заметушились біля неї. Жінки взяли її на руки й занесли до ближчої квартири. Ми були разом з нею.

Жені принесли води. Одна з жінок дістала нашатирного спирту й дала Жені понюхати. Ми дуже боялися за Женю, але вона через кілька хвилин розплющила очі й нерухомим поглядом, мовчки дивилася в стелю. Їй дали води, вона мовчки одвела губи й не схотіла пити.

Ромка стояла біля Жені навколішках й тихо промовляла:

— Женечко! Женю!

Вона гладила її волосся. Але дівчинка ніяк не озивалася на ці слова й не дивилась ні на кого.

— Нехай відпочине тут, — промовила хазяйка квартири. — Бідне дівчатко!

— Це й на дорослого, то чи пережив би… — додав хтось із присутніх.

Тільки через годину хазяйка дозволила нам забрати Женю. Я й Ромка вели її попід руки. Вона була така квола, що ледве йшла.

Ми вийшли на площу. Народу вже не було. Не було й солдатів та поліції. Вже вечоріло. Женя з останніх сил тягла нас під стіну, де були розстріляні партизани. Ми примушені були поступитись їй.

Трупів уже не було тут. Двірники замели сліди крові під стіною.

Ми всі тремтіли від якогось незрозумілого нам почуття, стоячи на місці страти. Женя наче завмерла, стоячи навколішки, припавши головою до землі.