Сад спочилих котів

Я дістався аж під вечір до цього середньовічного містечка в центрі вузького півострова між рукавами Середземного моря. Цілих тридцять днів я сновигав незнаним краєм: з півночі на південь, із заходу на схід — то сюди, то туди, хоча з кінця в кінець там не нарахуєш і трьохсот кілометрів. Обходив близько двадцяти міст, і великих, і малих, що й досі бережуть славну пам'ять про те, як сотні років тому були майже незалежними державами. Більшість із них постали на річкових узбережжях, у долинах, однак деякі споруджено й на вершинах скелястих гір; тож їхні вулиці замітала принесена вітром морська сіль….

Переважно я встигав обдивитися містечко за один — два дні; увечері сідав на потяг — і за кілька годин уже сходив в іншому. Що не день, то мандри виснажували мене дедалі дужче, але я знаходив усе нові й нові способи, щоб позбутися втоми та спромогтися на вечерю, хай як було пізно, а вслід за нею — на відвідини кінотеатру, якщо зацікавив фільм.

Давно настала осінь, проте й досі не торкнулася дерев; вони зеленіють, куди не кинь оком, — навіть фруктові; тільки листя шарудить на вітрі — лист не в'яне й не опадає. Рідкісні в цім тополинім краї італійські сосни тулились одна до одної.

Коли я прибув до цього похмурого містечка, що пихато застрягло в середньовіччі, сонце ще не сховалося за обрій. Містечко лежало на схилі; далеко вгорі виднівся кафедральний собор, до якого я піднімуся вже завтра. На перший погляд я навіть не зміг скласти собі думку щодо цієї споруди: собор чи то «височів», чи то «розкинувся»? Щонайменше був великих розмірів.

Я спустився до середини узгір'я в готель, схожий на давні заїжджі двори. Вода в крані спершу була теплою, тож я вирішив помитися; і хоча вона швидко похолоднішала, я залюбки обливався далі. Потім ліг спати. Не минуло й години, як я прокинувся геть бадьорий, ніби після тривалого відпочинку, та пішов попоїсти.

У ресторані, крім мене, було ще троє відвідувачів — кожен за окремим столиком. Двоє сиділо до мене обличчям, третій — спиною. Дожидаючи вечері, я вичікував, поки той третій обернеться, на двох інших — не зважав. У голові поволі визрівав текст, і я експериментував у записнику з пробними реченнями.

Вечеря забрала в мене аж півтори години. Завинили й неповороткі офіціант із кухарем, і моя нетерплячість. Кінотеатр, який був завширшки зо три з половиною метри, містився навпроти ресторану — на протилежному боці центрального проспекту. Від дверей до дверей було не більше семи кроків. Фільм починався о дев'ятій. А трохи вище, за шість-сім кроків від кінотеатру, стояла цукерня, куди я піду, щоб

скуштувати

тутешніх славетних солодощів із халви та рахат-лукуму — вони також дійшли до нас із середньовічних гулянок.

За цих півтори години двоє чоловіків, котрі сиділи до мене обличчям, устигли підвестися й піти, на їхнє місце прийшло троє інших. Вже й ті подалися на холод, як я попросив рахунок.

Однак я й досі не побачив обличчя того чоловіка, що сидів до мене спиною. Він начебто щось писав. Можливо — листа, а можливо — і ні. Тим часом я вирвав із записника аркуші з вісьмома своїми реченнями, аби згодом покласти їх у чернетки, а на останньому — задля розваги — написав у стовпчик такі слова: «Літня пристрасть у саду спочилих». Мені стало цікаво: якщо я залишу цей аркуш на столику, то офіціант спочатку підійде, щоб забрати ту писанину незрозумілою мовою, затим помчить за мною, вигукуючи: «Мій пане, мій пане?!» Урешті-решт я скрутив обкладинку записника разом із останнім аркушем у згорток і залишив його на столі.

Ми обидва раптом підвелися. Відтак зустрілися поглядами. У голові гуділо — аж відлунювало. Чоловік пройшов повз мене. Ми попрямували до цукерні на відстані десяти кроків один від одного. Потім — до кінотеатру. Виходячи з кінотеатру, я його не помітив. Перед дверима готелю ми здибалися, на мить зупинилися, щоб розкланятися: «Прошу», — «Тільки після Вас», — «Перепрошую». На першому поверсі, повертаючи направо до своєї кімнати, я зауважив, що той на мить зупинився, потім пішов за мною; відчинив двері протилежного номера та зайшов.

На межі зими стояла та ясна й тепла днина, що пахне ранньою весною, але через чотири дні опісля — ще знову завиє хуртовина, намівши по коліна снігу… От я й гадаю: у який із цих днів помістити мою казку.

А ще міркую про таке:

Чи то образно кажучи, чи й справді так, але любов нічим не відрізняється від смачного обіду…

Море або переливатиметься на сонці, або лякатиме грізними хвилями свинцево-оливкового кольору, які промайнуть до вечора вслід за метелицею.

Адже насамперед є море. На його плесі — рибалка, у воді — риба. Ніби тисячами щупалець розтягує воно рибалок та риб у різні боки, куди самому заманеться; показує свою прихильність то до тих, то до тих.

Відтак — орфіноз. Вони — ніби міст між морем та рибалками, хоч і мають людей за ворогів. Водночас навіть не здогадуються, як море їх використовуватиме. Риба. Тільки-но припече сонце, вона, незважаючи на своє дрібне потомство, змусить пітніти рибалок; коли ж стоятиме мороз, і сніг забиватиметься у вуха, тоді, знесилена від крижаної води, буде вириватися на поверхню.

Насамкінець є рибалка. Йому невідомо нічого, крім морських епідемій та свого вилову; людський син спроможний пізнати любов тільки в рибі…

Припустімо, що ми почали із сонячного дня. (Тут варто додати, що це, мабуть, сподобається й багатьом читачам…)

Коли рибалка вийшов у море, можемо, наприклад, сказати, що води були тихі-тихі, і течія легенько неслась поміж берегом та островами…

Море, здебільшого, піклується про рибалку, допомагає йому. Натомість той дякує за свої успіхи не морю, а долі, приписує їх власному моряцькому хисту, пишається собою. Море знало, що син людський з упертості не хоче зрозуміти деяких речей; знало, як серед люду кмітливістю вважається те, що насправді — безглуздя. А хто втямив — мовчить.