Русичі

Юринець Ігор

Та то буде потім.

А поки що повні сил і сподіванок на майбутнє перемовляються жартівливо з легінками молоді воїни у хвацько заломлених крисанях та накинутих наопашки узорно розшитих кептарях; з радісним вереском ганяють поміж хиж діти та підлітки, яким нема діла до клопотів дорослих. І десь там, у гостинній світлиці полеглого в бою коваля Добромисла, тулить до набухлих молоком грудей новонародженого сина жона його, Млада. Перед її материнськими турботами зовсім дріб’язковими стають усі остороги та гризоти цілого світу. Бо ж не сина-первістка плекає, а майбутнє краю надтисьменського,

всієї руської землі. Бо без материнства все втрачає глузд — і мужність десятків полеглих у вранішній битві горян, і приготування до майбутньої оборони, і саме життя.

Замислившись, і не помітив Влад, як опинився біля західної стіни, де стільки літ невтомно видзвонювала крицевими ударами кузня Добромислова. В цю тривожну часину підсвідомо спрямував крок туди, де голосним криком сповіщав про свій прихід у цей ненадійний світ нащадок його, якому судилося успадкувати і примножити добру славу роду. Таки мусив побачити і жону, і сина свого. Бо коли стане під стінами ворог, не буде часу прийти та попрощатися. А попрощатися треба — нетривке людське життя, ох, нетривке.

Влад прочинив двері і, поминувши вузькі та сутінні сіни, ступив досередини. Тихо було тут і сонно. Лише від скрипу дверей стріпнула віями Млада, відкрила очі.

— Ти?! — звелася обережно на лікоть, остерігаючись потривожити маля, що спокійно посопувало побіч неї.

— Младо!.. Дружино моя… — Влад ступив до жони, притиснув до грудей радісно, спрагло, і так щемно затужавіло в грудях від не знаного досі почуття значимості власної у цьому світі, адже він тепер батько, він удвічі в одвіті за мир і майбутнє рідної землі — перед односельцями і перед цим маленьким життям… — Мудрий Перун послав нам сина. Спасибі, Младо! — він схилився на коліна і вдячно стис долоню дружини.

— Любий… Ми так чекали тебе. Ніби розлучилися недавно, а здається — вічність не бачилися.

Не відповів нічого на ті слова, лиш посміхнувся стомлено і прихилив голову до її руки.

У тій хвилі знагла відкрилися двері і ступив до світлиці Борич. Квапливість у його рухах, тривожний зблиск очей дали зрозуміти велителю надтисьменської кріпості, що настав час нових випробувань.

— Маю перемовитися з тобою, Владе, про справи пильні… — Перехопивши острах у погляді Млади, заспокоїв її: — Не тривожся, незадовго поверну тобі мужа.

Та лиш тільки ступили за поріг, заговорив поквапливо:

— Не хотів при жоні твоїй казати — з вежі західної помітили рух у лісі, побіч Купецького шляху. Мислю, що то і є лехіти. На відкрите місце не витикаються, у лісі хороняться. На сторожі мусимо бути. Бо кажуть, що є з кріпості потаємний вихід, ним Миловид дістався аж по той бік табору обложників, спалив уже наготовлені для приступу метавки. Всі, хто з воєводою із кріпості вийшов, — мертві. Відомо лише, що лаз той починається десь у підземеллях під хороминою боярина. Та спробуй-но його знайти…

— Лаз?.. То добра думка: треба його знайти і чим-скоріш. Ходімо! — коротко зронив Влад, та враз спинився, хутко прочинив двері і сказав Младі: — Я повернусь, ще мушу сина на ноги поставити!

33

Прислухалися довго. Зовсім

поруч вспокійливо плюскотів потік, набридливо дзижчала комашня, ховаючись від спекотного сонця у прохолоді порослого буйною зеленню урвища. Ніщо не віщувало небезпеки.

— Здається, врятувалися… — полегшено видихнув Горазд, рукавом обтер скроплене потом чоло. — Значить, довго жити будемо.

— Господу нашому дяку складіть, що порятував вас від нечестивців, — озвався непевно десь із сутіні монах.

— А… — відмахнувся від нього, як від надокучливого комара, колишній тивун. — Встигнемо ще намолитися. Не до того тепер, — тими словами, мовленими нарочито голосно, відігнав остатки страху. — Ідемо. Нема часу відсиджуватися в цій норі, уподібнившись щурам, — впевнено ступив до виходу, крізь який проглядав протилежний бік потоку, порослий густим та буйним ліщинником. І враз закляк на місці, втративши всю свою впевненість. Захрумкотіли кущі, ламані важкими кроками, з-над отвору посипалася суха земля. Здавалося, і в сутіні можна було розгледіти, як вкрила обличчя Горазда смертельна блідість, відігнавши рештки недавньої впевненості. Вже бачив перед собою воїнів, які спускаються схилом, аби забрати йому життя. Все ближче ближче… Ось уже зовсім поряд. Не сховатися, не втекти…

В тій хвилі щось важко гупнуло. Збиваючи куряву: шугнула повз отвір важка темна маса.

Горазд прихилився до пристінка лазу і захихотів — тонко, по-дитячому.

— Ги-ги-ги… А-га-га-га… — реготав, аж хитався зі сторони в сторону. — Там… Ги-ги-ги… Там — кінь, — свердлив поперед себе пальцем повітря. — Чуєте?! Ги-ги-ги… То якийсь дурний жеребець страху такого на нас нагнав.

Раптово обірвав сміх, ступив назовні. За ним з осторогою, мружачи очі від сонячної іскріні, один за одним вислизнули з підземної нори й інші втікачі.

— Гей, та тут цілий табун, — радісно прогудів Гадан. — Один, два, три… — лічив, загинаючи за кожним словом пальці на руці. — Отой буде мій, — хутко шугнув вниз, до потоку, схопив за вуздечку одного з коней, що, нахилившись над водою, вдоволено похоркували, смакуючи прозорою остудою. Миттю черкнув ножем стремено, у якому намертво застряг ногою труп колишнього господаря, й спритно злетів у сідло.

— Коней у нас тільки троє, — протягнув спроквола колишній тивун, міряючи важким поглядом своїх спільників. Задоволення проглядало у тому погляді, бо жоден не зважився заявити свої права поперед нього, а отже, таки його, Горазда, визнали своїм верховодою. — Ви рятуйтеся пішки, — презирливий усміх торкнув кутики його уст. — Ми ж з Гаданом поспішимо вперед. А хочете — чекайте тут, скоро приведемо лехітів.

Вже сидячи в сідлі, хвацько підкрутив вус, ніби хотів показати свою впевненість чи підбадьорити соратників. Та нараз спинився, щось згадавши.

— А третім з нами поїде наш духовний отець — мусимо шанувати старість. Та й хто ліпше уміє полагоджувати ті справи, що чекають на нас попереду. Сідай-сідай! — прикрикнув на монаха, який не дуже-то спішив у дорогу, позиркуючи скрушно на безпечне підземне пристанище. — І пам’ятай моє добре серце, — посміхався злорадно Горазд, споглядаючи жалюгідні потуги древнього старця видертися на спину норовистому дволітку.