Рiднi дiти
Шрифт:
– Це все передбачено. Власне, не все, а головне, – сказав інспектор. – Ясно, що в вашому будинку місць нема. Поки що ми їх розмістимо в приміщенні піонертабору в Пущі-Водиці, звідки вже виїхала зміна. Половину свого персоналу ти перекинеш туди.
– Половину з трьох, – зауважила Марина Петрівна. – Гаразд.
– Так, половину. Двох туди і одного залишиш. Тут уже і завідувач не витримав і засміявся.
– Це дві третини.
– Ясно, – махнув рукою інспектор. – Вони там пробудуть тижнів зо три, а ми за цей час одремонтуємо нове помешкання.
– Постелі, ліжка, посуд у піонертаборі в Пущі є? – перебила його Марина Петрівна. – Зараз я піду до будинку, дам розпорядження і поїду подивитися в Пущу. Я думаю в Пущу направити Марію Трохимівну і Ольгу Демидівну, завпеда Софію Миронівну і кастеляншу Олену Іванівну лишити тут, а мені, значить, треба встигати в трьох місцях.
– Сьогодні я дам машину і поїду з вами сам у Пущу, – сказав завідувач відділу репатріації, зворушений тим, що ця жінка так одразу все зрозуміла і взялася за діло.
На жаль, машина була лише перший день, а потім довелося встигати найчастіше скрізь пішки. Але треба було встигнути, бо з тої миті, коли Марина Петрівна вперше поглянула на дітей, кожна хвилина її життя належала їм.
Їх одразу повезли «на дачу», помили, повели їсти. Вона, Марія Трохимівна, Ольга Демидівна – старі бойові соратники її на педагогічному фронті, – повар Ніна Осипівна й няні – всі вони мили, одягали, годували дітей і уникали дивитися одна одній в очі. Вони боялися, що не витримають і заплачуть. Скільки їм у житті, ще з студентської лави, доводилося працювати і з безпритульними, і рятувати дітей під час неврожаю, і тепер, під час війни, боротися за їхнє життя, але ніколи ще не бачили вони таких зморщених старечих личок, таких кісточок, обтягнутих жовтавою дряблою шкірою, синіх губ, які зовсім не всміхалися, тьмяних очей, які, здавалося, дивилися і не бачили.
На руках у всіх були наколоті номери. Коли дітей переписували, вони завчено, механічно підносили руку з номером. Марина Петрівна ласкаво опускала її і казала:
– Не треба. Як тебе звуть? Як прізвище? Малеча не знала, не пам'ятала прізвищ… Допомагали старші. Плутали, сперечалися.
– Це ж тітки Федорки Виноградової хлопчик – її ще в Константинові спалили.
– Та ні, то вона навмисне сказала інше прізвище, – я знаю, ми жили поряд, – щоб не знали, що з партизанів. Вони не Виноградови – вони Бровки.
Марина Петрівна записувала всі можливі прізвища. Але інколи і зовсім не знали. От усі кажуть «Галюся, Галюся», а як прізвище, навіть Леночка Лебединська не знає і, виправдовуючись, каже:
– Це вже в Аушвіц її привезли без матері, і номер раніше накололи, а перевіряли ж тільки по номерах.
Без Леночки взагалі було б важко розібратися. Вона була найстарша, їй минав уже шістнадцятий рік. Якимось дивом навіть там, у таборах, вона виросла красивою, білява лагідна Леночка,
З ними приїхала і Ліна Павлівна – «вихователька». Спочатку ніяк не могла добрати Марина Петрівна, хто вона, звідки і як з нею бути тепер. Вона радилася з начальством, і їй сказали, що Ліну Павлівну треба лишити в будинку, вона теж була в полоні і звільнена разом з дітьми. За цей час, поки їх привезли, вона всім порядкувала. Діти її слухали беззаперечно.
– Ліна Павлівна врятувала нашого Льоню і Ваню великого, – говорили діти.
Ваня великий був німий. Але Леночка сказала:
– Він раніше не був німим. Це ж із нашого села хлопчик. Я знаю його, він там в останні дні онімів.
– Ми його вилікуємо! – сказала Марина Петрівна. І поки що нічого не розпитувала. Вона знала, згодом вони все розкажуть, коли звикнуть до неї. Звикнуть, – страшно вимовити, – до волі!
Так, так, навіть Леночка.
– Піди на пошту, – сказала їй через кілька днів Ольга Демидівна. – Там для нас залишені газети і журнали.
Леночка спитала невпевненим голосом:
– А з ким я піду?
– Хіба ти не знайдеш дороги? Адже ми гуляли там. Ти ж не маленька, не заблукаєш. Отак прямісінько стежечкою.
Леночка якось дивно поглянула на неї, взяла доручення і пішла. Справді, це ж було зовсім недалеко!
Коло пошти її зустріла Марина Петрівна. Дівчинка йшла, всміхалася, а по блідих щоках текли сльози.
– Лено, що трапилося? – злякалася Марина Петрівна.
– Нічого, – ніяково почервоніла Лена. – Я сама йшла лісом… як вільна… сама йшла…
– Леночко, хіба ти не знаєш і досі – ти і є вільна, – обняла її Марина Петрівна.
– Я знаю… Не сердьтеся… Я одвикла… Я завжди на роботу під вартою ходила…
Коли будинок побілили, поставили ліжка, перевезли роздобутий з великими труднощами рояль і розвісили по стінах портрети, і, здавалося, помешкання набуло більш-менш затишного вигляду, Марина Петрівна перевела туди дітей з свого старого будинку. Кастелянша Олена Іванівна поспішаючи шила плаття і штанці для новеньких дівчаток і хлопчиків. На допомогу їй Марина Петрівна забрала з дачі Лену і Ліну Павлівну.
«Хай приїдуть як додому, – думала вона. – Лена зустріне їх як старша сестра. І Ліна Павлівна їх чекатиме і сама трохи призвичаїться».
Вони справді дуже допомогли їй обидві. Лена розвеселилася, шиючи плаття, вона пригадувала зріст кожного – адже, власне, всі вони виросли на її руках, не тільки маленька сестричка Ориська, яка народилася вже під час війни і яку Лена, коли загинула мати, вигодувала буряками та картоплею! Вона шила і уявляла, які раді будуть діти одягти ці квітчасті легенькі платтячка!
Ліна Павлівна наводила порядок, і там, де торкалися її легкі, тонкі руки, робилося затишніше і красивіше. От увіткне в простий глек червону гілочку з груші і зелену з ялинки, поставить цей глек на рояль, – і зовсім інший вигляд у залі!