Рай
Шрифт:
Ось добирається брюнет до карнизу між першим і другим поверхами. Минає його, підтягшись на руках; так само щасливо минає карниз між другим і третім поверхами, а публіка, що масою зібралася внизу, стискає собі пальці: хвилюється за сміливця. В грудях пробігає спазматичний холодок; хочеться відвернутися, щоб не бачити, як людина бореться з небезпекою. Але несила відвести погляду — очі ніби прикуті до фігури в височині, яка наближається до підвіконня.
Серед публіки один тільки Антон Никандрович певний за юнака; звичайно, він має побоювання перед нещасливим випадком, але знає, що проти випадку діє добра вправність. Антон Никандрович, мимовільний свідок Астрябового вчинку, пригадує собі оповідання
Не те вселяло неспокій в душу Антона Никандровича, — думка працювала над іншим: як Олександер вибереться разом з порятованими з огню? Примітливий старий завжди придивлявся на розташування кімнат у приміщеннях, у яких доводилося бувати, і щоразу переконувався, що від того багато залежить у щоденному житті. Він декілька разів заходив до «Будапешту» і пам’ятав: запасного виходу з залі третього поверху немає. Єдина можливість вибратися звідти — це по карнизу перейти до вікна в сусідньому будинку; певно, Астряб так і зробить. Треба шукати виходу з того будинку; можливо, навіть пощастить прибігти в потрібний момент і помогти Астрябові. Правда, Антон Никандрович, витривалий в своїх силах на твердій землі, часто відчував, як крутиться йому голова від височини: видно, старість робить своє діло.
В дворі Антон Никандрович роздивився: двері зачинені; вікна — теж; мабуть, тут якась установа з канцеляріями, людна вдень і мертва вночі. Пальцями придержуючи рукав, натягнутий на всю долоню, він різким ударом вибив скло і просунув руку всередину, до шпінгалета; повернув його і відкрив вікно. Повторив операцію, щоб розчинити внутрішні рами.
Через декілька хвилин він опинився на третьому поверсі. Побачив, що коло розкритого вікна, як чорний привид, порається Астряб: прив’язує ужівку до поземної рейки у фрамузі, в якій вибив скло. Туго натягує Астряб обривок, очевидно, прив’язаний другим кінцем до вікна в готелі.
— Чи можу я вам помогти? — кричить Антон Никандрович.
Астряб продовжує свою справу; тільки здивування в його голосі:
— Я радий… звідки ви тут?
— Забіг з двору, коли побачив вас.
— Станете в вікні — я передам дитину.
Сказав і пішов по карнизу в готель. Антон Никандрович зробив так, як йому сказано: вистанув з вікна і дожидає. Через хвилинку Астряб вертається по карнизу, тримаючись лівою рукою за туго напнутий обривок, а правою рукою пригортаючи до себе дитину, яку, для певности, обв’язав своїм поясом і вільний кінець його вхопив зубами. Антон Никандрович забирає дитину, мов кліщами, широкою п’ятірнею і потихеньку впроваджує у вікно. Говорить їй: «Ну, маленька, стій, зараз мама прийде!» — говорить і негайно ж повертається до свого місця. Назустріч потихеньку ступає, мов сомнамбула, розхристана і розпатлана жінка; вона пересуває обидві руки по обривку, а очі втоплює в стіну, щоб не бачити глибини. Астряб іде за нею, підтримуючи її і сам пересуваючи руку по обривку. Як тільки жінка наблизилась, Антон Никандрович підхопив її і ввів через вікно — в коридор, до дівчинки в кутку. Кинулася жінка до дитини і від збуреного почуття, бачачи, що тепер вони врятовані від погибелі, почала щось безтямно говорити і тулити дитячі руки до своїх щік, облитих слізьми.
Антон Никандрович і Астряб дали
Як вибралися через вікно, що його відчинив Антон Никандрович, і вийшли з двору на вулицю, саме тоді приспіла пожежна команда.
В мідних шоломах, схожі на звитяжців стародревньої війни, яких оспівав сліпий перебендя, пожежники догриміли на червоних машинах з жовтими драбинами і сірими кишками коло них: суворі, вусаті, позскакували на брук і почали ладнатися до боротьби з лихом. Пожежники в нас люди хоробрі і точні; здебільшого вони вчасно прибувають до вогню, а в окремих випадках досить–таки спізнюються, через наносну загальноросійську розтяпистість і немодерний ритм в організаційно–технічній стороні.
Увага публіки зосередилася на «сірих героях», як їх вдало і заслужено назвав один автор. Тільки найближчі групи присутніх зауважили Астряба, Антона Никандровича і жінку з дитиною і кинулися до них. Скористувавшися з бурхливого руху, Астряб зник — поспішив до Ольги, що чекала на перехресті; Антон Никандрович і собі обережними кроками, оглядаючись на потерпілих, відійшов на сторону. Знав, що добросерді жінки візьмуть їх під свою опіку і все, що треба, зроблять для них ліпше, ніж він. Крім того, час — пізній, треба йти додому, бо втома ломить тіло. Під груди почало щось підпирати: почуття, знайоме з періоду гострого нездужання.
2
Біля перехрестя, оздобленого молодими каштанами, Астряб знайшов Ольгу. Вона як глянула на нього — вжахнулася: спітнілий, сорочка в сажі та крейді, розірвана на грудях, рукава висять стрілками. Обличчя — мов машкара, і кров на лобі: певно, поранили скалки від шибок.
— Що з тобою?! Звідки кров… може, ти бився з ким–небудь?
Взяла його обличчя собі в руки і роздивляється, хусточкою витирає червоні плями.
— Там були люди, вивів їх.
— Ходім, Олександрику, до нас: розкажеш усе, що було; обмиєшся, а я сорочку зашию, її треба випрати.
Вони хотіли пройти на бічну вулицю, але міліціонер не пропустив:
— Давай, давай — назад!
Відійшли і розглядаються, як би вийти з оточеного місця.
Спершу до них обізвався Антон Никандрович, потім Серпокрил, який також опинився коло пожежі.
Коли чорти були принесли його в міський парк, він зустрів горілчаного побратима, Анатолія Корольчука. Випили, як слід, і похилили алеєю.
— Мені, Анатолію, нудно; ходім у «Будапешт»! Завершимо…
— Грець його бери! — прокричав Корольчук. — Пішли в «Будапешт», однаково… земля крутиться. А як вона крутиться? Навпаки крутиться! Навпаки; тепер ніч, а почнеться вечір, — я знаю! — а потім почнеться день, а потім почнеться… грець його зна, що почнеться. Пішли. «Можеть бить і я кого–нібудь зарєжу под осенній свіст».
Продеклямувавши відчайний вірш, схопився за лікоть Серпокрила, і вони побрели з парку.
Довгенько плутали по всесвіту, аж поки добралися до «Будапешту», саме на початок пожежі. А як хотіли геть піти, міліція не пропустила.
Спіймати Серпокрила в таку наївну міліційну пастку, звичайно, не можна: рудий проноза потяг побратима в темні двері і по східцях, по коридору, по вузькій драбині — до горища, вивів його на дах двоповерхового будинку. Стояли випиваки на бляшаній покрівлі, освітленій від пожежі, і милувалися на панораму з готелем та чорною людською метушнею внизу.
Помітивши Астряба, що ліз по стіні, вони притаїли дух.
— Сокіл! — вирвалося в Анатолія. — А я?., п’яниця нещасний. Пацюк! Стонога! Ходім, я буду його цілувати. Скажу: перед тобою — недостойний… прости його! Дай руку і будь другом!