РАЙ. Центр
Шрифт:
– Просто тривала – не гірше! – докинув Макар.
– Я філолог! Мені видніше, – відрізав Гоцик. І далі: – …чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури…
– …смерть? – здогадався Макар.
– Кара!
– Круто! – визнав Макар.
– Я філолог, – нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. – Гей, на борту! Чуєте чи зовсім оглухли?
За дверима – ні гу-гу. Гоцик налився люттю. Як лупоне по дверях. Раз! Другий! Двері встояли, а квола стара веранда під ногами пішла – наче брижі на воді.
– Не бісися!
Всілися на дерев’яну підлогу веранди навпроти дверей. Закурили. А тут – стиць, моя радість. Сусідська баба Роза свої двері відчинила, на веранду вийшла та як загорланить:
– Як же ви всі мені остогиділи! І стукаєте! І грюкаєте! І вдень! І поночі! І вчора! І зараз! І… – вичерпалася.
– Розо Сиґізмундівно! Ми вас кохаємо! – крикнув Гоцик, підскочив і ще раз лупонув по власних дверях. – Пустіть нас переночувати, бо нашу печеру окупувала якась тварюка!
– Я її не люблю! – перелякався Макар.
– Мовчи, – наказав Гоцик. І бабі Розі: – То як?
– Ах ви ж паскудники! – не на жарт розсердилася старенька. – Як же ви всі мені остогиділи! Дали би мені автомата, я б вас усіх одним патроном!
Від бабиного крику одна за одною почали відчинятися інші двері, і Макар із Гоциком з подивом дізналися – на другому поверсі крім них і баби Рози живе купа народу.
– Розо Сиґізмундівно! – спокійно сказав лисий дядько у великих окулярах. – Я вас порішу без жодного патрона! Йдіть уже спати! П’ять хвилин для прийняття добровільного й усвідомленого рішення, а потім я за себе не відповідаю!
– Люди! Де біда? Де? – випурхнула зі своєї орендованої нірки довгонога білявка з мотивацією матері Терези. – Я можу викликати МНС. У мене з учорашнього вечора є прямий телефон їхнього міністра.
– Я так і знала – ти заплатив за життя у клоаці! – Пишна жіночка років сорока роздратовано глянула на компанію і дала ляпаса худому чоловіку, що виник поруч із нею.
Макар штовхонув Гоцика.
– Пішли. По пиву…
А не п’ється пиво під вікнами власного, хай і тимчасового, дому! Макар із Гоциком видудлили по пляшці, закинули тару за спину і знов попхалися до дверей. На веранді – тихо. Сплять сусіди. Добре, коли є де спати!
– Пішли до моїх у гуртожиток, – запропонував Макар.
– Нізащо! – буркнув Гоцик. Припав вухом до дверей. – Що ж за падлюка там засіла?
– Йдемо! Зранку зателефонуємо Ліді, хай пояснить…
– Ні, Макар. Ти як хочеш, а я на веранді лишуся. Колись же ця гадюка виповзе. Двері відчинить, а я – хрясь! У пику!
– Тоді лишуся, – повівся Макар на ймовірне шоу.
Розляглися на веранді. Перед очима – зірки, як мрії.
– Спиш? – запитав Макар.
– Щоб я здох! – затявся Гоцик.
До ранку – змерзли як зюзі, скурили дві пачки «Прилук» і набралися люті.
Годині о сьомій у дверях Макарової з Гоциком оселі ворухнувся ключ і зсередини хтось спокійно зробив два оберти. Макар чомусь злякався і занімів. Гоцик по-звірячому вигнувся,
Двері відчинилися. На веранду вийшла рудокоса, тонка, аж дзвенить, дівчина років сімнадцяти. Очі блакитні – розріз нетутешній. Шкіра прозора. Біла спідниця до п’ят, на шиї – плеєр, у вухах – навушники. Мабуть, добу не знімала. Музика їй у вуха замість гримання у двері.
Солодко потягнулася. Побачила Макара з Гоциком, посміхнулася – от дивні, один зіщулився, другий розпластався біля дверей. І що тут роблять?
– Привіт! – їм.
Хлопці розгубилися. Макар махнув долонею, мовляв, привіт, подивився на Гоцика. Гоцик зомбовано рячився на білу спідницю. Майже уявки програмував себе: «Біле – добро. Зло білим не буває. Біле – беззахисність. Це… Йо! Не можу я її в пику! І пики в неї немає. Що робити?» А щось же треба… робити. Гоцик підвівся, старанно звів брови, тицьнув пальцем у двадцять сім квадратних метрів за спиною дівчини.
– Ми тут живемо.
– Ні! – розсміялася. – Тут живу я!
– А ти хто? – не втримався Макар.
– Люба, – знов посміхнулась.
За годину тіснилися у напрочуд чистій кімнатці й утрьох дивувалися надзвичайній кмітливості перукарки Ліди, яка зі снайперською точністю привела Любу на Костянтинівську саме тоді, коли Макара з Гоциком удома не було.
– Я без грошей. Заплатила за два місяці наперед. – У Люби був той самий арґумент лишитися тут, що й у Макара з Гоциком.
– Що ж! – сказав бувалий Макар. – Два місяці поживемо разом.
– Диван мій! Наркотиків тут не буде. На матюки – табу, – встановлювала правила Люба. – І я повішу на стінку постер із Ґеварою.
– Ґевара… не заважатиме, – напружено погодився Гоцик.
Розсміялася.
– Та не сумуйте, голото! Я вам теж не заважатиму. Рідко буватиму.
– Чому? – зацікавився Макар.
– Академія… Я в Могилянці навчаюся. Підробляти треба, бо за житло сама платити хочу. – Підхопилася. – Пішли зі мною!
– Куди?
– Київ роздивлятися! – З очей захват наївний. І хоч Макар із Гоциком давно визначили для себе життєво необхідні місця столиці і намагалися не ходити задурно туди, де особисто їх нічого не чекало, раптом головами закивали – можна, можна, за ніч на веранді виспалися нібито, ранок сонячний, час ноги розім’яти. А що у виші йти… А що виші? Куди вони подінуться?
З Костянтинівської повз Житній ринок, обложений приїжджими селянами, як гланди ангіною. Торби порозкривали, копійчину на свіжому повітрі вторговують, бо у павільйоні за торгове місце гарно платити треба, а де його взяти? «Картопелька, картопелька…», «Грибочки, пані…», «Скуштуйте хрону! Язика обпечете. Чи вам лагідного? Є, є…», «Віники, торішній гарбуз ще добрий, квашена… О-ой! Нема нічого! Складайтеся, люди!» Ага! Значить, хтось узрів погон міліцейський. Картопельку в торбу, торбу на спину, за ріг, звідти – тьху ти, прости, Господи! Це ж і не міліціонер зовсім. ДАІшник, здається, а для нього всі, хто без керма, не існують. Назад до ринку. Торби порозкривати. «Картопелька, картопелька…»