Раб краси

Винниченко Владимир Кирилович

— Знаю... — посміхнулась і Катря. — А як мене звуть?

— Катря.

— Так. Ну що ж, гратимеш при мені?

— Не знаю. При тобі мені хочеться грати жалібної.

— Чого ж то?

— Так... Бо як дивлюсь на тебе, то мені так сумно і гарно. А сьогодня, як ти розсердилась на мене, мені наче клешнями здавило серце...

— Не сердься, я так. Я більше не буду... Василь глянув на неї й знов нахилив голову.

"Чох-чох-чох!" — неслось з поля запихкане, поспішне дихання поїзда. На станції ставало сумніше. По дорозі один за одним пробігло

двоє екіпажів, обдавши їх вітром і порохом.

Катря помалу взяла Василеву руку й, поклавши її собі на плечі, пригорнулась до його.

— Ач, як б'ється твоє серце... — прошепотіла вона. І чи від сих слів, чи від чого другого, у їх холодно й радісно завмерло в грудях.

На другий день, коли Катря проходила повз дядька Софрона й Василя, очі їй були потуплені вниз, і вона не посміхалась. А Василь бліднів і, як соняшник до сонця, повертався за нею. Потім знов прикладав сопілку до рота й, сміливо подивляючись навкруги, грав. І те, що він грав, ніхто ніколи не чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку й скоса позирав на його.

Надвечір на подвір'ї з'явився наймач в білих комірчиках і в жовтому брилі. Кожному він казав "холюпчик", і коли дихав, то живіт йому колихався, як жіночі груди. Він одібрав гурт парубків, а на дівчат хоч і поглядав ласкавими, масляними очима, але ні одної не найняв. На сей раз найнялись-таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний і іноді шукав когось очима, а Софрон був якийсь прищулений, і на жовтому, зморщеному лиці його стояла якась обережність, якась ласкава боязність спугнути щось.

— Найнявся? — раптом зачулось за спиною Василя. Він швидко озирнувся, й очі йому зробились темними і глибокими.

— Найнявся... — промовив він, не маючи, сили одірвати погляду від синіх, мрійних очей Катрі. — А ти?

— Я — ні. Не треба дівчат... Не наймайся й ти, разом наймемось, — додала вона хмуро й суворо глянула на його. Потім зараз же почервоніла, гнівно зиркнула на його залите щастям лице й кинула: — А хоч, то наймайсь. Просить не буду!

І швидко одійшла в другий бік. Василь хотів піти за нею, але глянув на Софрона й зупинився. Потім нахилив голову посміхнувся й, одійшовши до клунків, сів коло їх. Лице йому зблідло, очі були напружені, й губи кривились од якоїсь тужливої радості.

Гурт найнятих чогось топтавсь на місці, чогось там сміялись, кричали, чоловік в комірчиках щось говорив до їх. А Василь сидів спиною до їх і з задумливою, тужливою радістю в очах грав на сопілці.

— Ну, складайся, хлопче, складайсь...— раптом зачувсь йому за спиною Софронів голос. — Зараз на вагон сідаємо, та й з Богом.

Василь, не повертаючи голови, одняв сопілку од рота й спокійно сказав:

— Я не хочу найматись.

І, приклавши знову сопілку до губ, задумливо заграв. Дядько Софрон підняв брови, роззявив рота й подививсь на його.

— От туди в халяву твоїй мамі! — нарешті вимовив він. — Се ж по-якому?

Василь грав собі й дививсь кудись темними, щасливими очима.

— Хм... Так... — озирнув

його пильними очима Софрон. — Значить, остаєшся? Так, так... Ну да. То вже так... А їсти? Хліба ж у торбі вже нема... Га, Василю?

— Ну, то що?

— А що ж ти їстимеш?

— Не знаю...

— Хм... Ну да. То вже так... А коли наймешся?

— Не знаю...

— Так. Значить, кидаєш мене? Начхать і на рідного дядька?

Василь мовчки обтер сопілку об штани, засунув її за пазуху і ліг лицем до неба.

— Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь і ви... — промовив він весело.

— Та їсти ж що будемо? — скрикнув Софрон.

— Їсти?.. Та якось... Може, ми завтра наймемось... Бо я не можу.

Дядько Софрон постояв, потім, посміхнувшись, злорадно підморгнув і рішуче пішов до гурту. Через якийсь час він вернувся, мовчки вийняв з торби сорочку і сів коло Василя.

— Так, так... — нарешті забурмотів він. — Тільки що з того буде? А щось таки буде... О, накажи мене Бог, буде... Ну-ну, побачимо... Тільки погано, що ти й рідного дядька міняєш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде. Ми таки взнаєм Таврію...

Повз їх пройшла Катря, весело наспівуючи, й коротенька, синя в зелених квітках спідниця її теж весело хилиталась. Софрон подивився їй услід, скосив на Василя свої хворі очі й, посміхнувшись, забурмотів знов:

— Ми щось таки виспіваємо. То вже так... Хм! Ну, грай, грай... Воно так і слід, хай плаче твоє горе, а ти в його піснею... Що ж? Сльоза дурна... Сльоза не поможе...

А ввечері, коли повз них промиготіла темна дівоча постать і Василь зараз же побіг за нею, дядько Софрон тільки повернувсь на другий бік і пробурмотів:

— Ну да... То вже так!..

І, зітхнувши, затих. Ні докорів, ні балачок про те вже більш не було.

Дні минали. Дядько Софрон і Василь уже не раз спускались в город за яким-небудь городським наймачем і щоразу вертались, несучи кожний по кілька десятків копійок в кишенях. І важко, мабуть, було нести ті копійки, бо вони так помалу раз у раз вертались і так мляво посовувались їм ноги! Зате вночі дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи, грав.

Глухо гудів внизу той город, з якого так тяжко було витягувати такі маленькі, легенькі копійки, і сіре сяєво, схоже на сяєво, що малюють над святими, стояло над ним. На станції дико, пронизувате свистіли паровози, але сопілка була ще ніжніша від того. А може, й не від того...

— Чудний ти... — посміхалась Катря, зазираючи в лице Василеві. — І сьогодні тобі жалько?

— Жалько... — ховаючи їй голову на груди, посміхавсь у тьмі й Василь.

— Та чого? Чудак парубок... Як дитина... І сердишся на його — йому жалько. І цілуєш, теж жалько. Так любиш, чи що?

— Не знаю...

— Хм... А от мені тільки тоді жалько, як ти граєш...

Мати чогось згадуються... Або думаєш собі, чого ми такі бідні та нещасні. Другі ж люди он там, на станції, живуть у розкошах... І жалько-жалько — на долю... Грай ще...