Пролісок

Грабовський Павло Арсенович

ДУМКА ТЮРЕМНА

Коли вже кинуть мурувати В’язниці мирові кати? Не нам кайдани розірвати, Неволю зо світу знести. Болить душа, і слабнуть руки, Безсило думка замира; В устах німіють журні звуки... Де ж ти, сподівана пора? Вона не прийде, не загляне За часу нашого між люд; Мов квіт підтятий, серце зв’яне; Снаги не вистаче на труд. Перейдуть дні - і трупи наші Попихач, лаючись, складе; Не все ж умре: гіркої чаші Удруге пити не впаде. Потроху прийметься насіння, Що розсівали- навкруги, Зросте міцніше покоління, Що не подужають враги. За в’язнем в’язень одстраждає, Але настане легший час,- І добрим словом спогадає Потомок вільний мертвих нас! Так

заточенець думав думу, Один конаючи в тюрмі; І тільки стіни зором глуму Зі тьми дивилися самі.

ДО УКРАЇНЦІВ

І

Боже! Чи знайдеться край, так зрабований, Як Україна, чи ні? Люд наш цупкими кайданами скований, Гине без світла на дні. Боже! За віщо ж так рученьки зв’язано Його надії синам, Що й розмовлять та писати заказано Рідною мовою нам? Що ж, українці! Не вішаймо голови! Треба рятунок знайти: Бо ще вживають і нашого олива По цесарщині [16] брати. Як не здаються там стиски жорстокими, А наперед все руша Русь-Україна повільними кроками, Б’ється народна душа. Гей, українці! Не бійтесь притичини,- Рушимо сміло туди; Здіймемо зори свої до Галичини, Збільшимо спільні плоди! Жваво ж до праці тією дорогою, Сили докупи знесім! Сонце свободи над Руссю-небогою Ярко засвітить усім! Та й посеред України південної Марно не складуймо рук, Поки не зборемо долі злиденної, Поки не звертиться крук, ІІІо наші ребра довбе з ненажерністю, Нам не даючи дихнуть... Годі вважати ті думки химерністю, Шиї покірливо гнуть. Тож, українці, кажу, прокидаймося, Швидше до гурту, за труд! Годі, ми плутали в пітьмі... Не даймося більше в лабети облуд! Боже! Чи знайдеться край, так зрабований, Як Україна, чи ні? Люд наш, цупкими кайданами скований, Гине без світла на дні.

16

– Цесарщина - Австро-Угорщина.

II

Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку! До труду закликую вас! Зганяли потроху батьки наші мряку, То й нам поробитися час! Гуртом же, вкраїнці, до лану освіти, Шоб вихід пошвидше знайти; Прокиньмось від рабства, зневолені діти,- Стяг рідний пора піднести! Народний добробут - то наша підстава До щастя у вбогім краю. Гей, нумо ж до праці. Трудівникам слава, Повища від слави в бою! Закиньмо безглузді, нікчемні посвари За йори, за дашки та ять... Хай сором на вас, баламутів, та кари, Що губите люд свій уп’ять! Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку! До труду закликую вас!» Не нам розігнати згромаджену мряку,- Ми, однак, наблизимо час!

ІІІ

Багацько в нас було працівників пера, Та щось малі, проте, лишилися здобутки. Передивись хоча «Покажчик» Комара: Зібгає вірш чи жарт,- ото всього добра,- Та й шасть з очей - нема про його й чутки. Великий сум під час правдиво дотика За брак загальний свідомості: «Хто ми?» Де праця наша стійна та тривка, Любов до краю щира та палка? Де мислі слід - художньо-творчі томи? Тяжкі обставини - то безперечна річ... Але що ж ми зробили в межах моги? Як перш, над краєм непрокидна ніч. Химерний блескіт нам припав до віч, Без діячів стоять пустими перелоги. Де ж ви, освічені - сестриченьки, брати? Чи вже і дальш іти отак повинно? Чи вже ніхто із вас не здужа помогти Тій купочці старих борців, що до мети Помимо перешкід змагається невпинно?

IV

Гей, брати! Над рідним краєм Густо звисла пітьма ночі; А ми мовчки потураєм,- Сон важкий склепив нам очі. Поки ж гулими [17] волами Запрягатись в ярма, поки На собі носити плями Сороміцької мертвоти; Сліпо йти, куди нас пхнуто, Куди правлять швидкі струми? Навіть серце наше скуто,- Ним керують рабські думи. Мов столітній дуб корою, Заросли ми товсто брудом, Та тиняємось марою, Кістяками поміж людом. А прокинувшись від сону, Здіймем зараз страмну бучу Або кличем охорону, І без того невсипучу; Доки

тим звичайним робом Не загубим вкінець краю, Як губили, та над гробом Не затужим: «Де ти, раю?» Гей, брати! Поки не пізно, Прилучаймось враз до праці, Та не врозтіч, та не різно,- Збудім хати і палаци! Через власні свої дії Здужа люд наш устояти, І справдяться ті надії, Що не згине наша мати!

17

– Гулий - безрогий.

ДО О.Б-ОЇ

Перед тобою шлях неволі, І що зустріне - хто вгада? Не раз від мук на яснім чолі Застигне думка молода. Потратить міць на дні острога, Загинуть жертвою хреста... Болить душа... благаю бога, Щоб проминула доля та! Щоб стиха навіть не торкнулось Життя пануючого зло, А знов до серденька вернулось, Що в йому квіткою цвіло!

ДО Б. С-ГО.

Прощай, коханий ляше-друже! Час розістатись настає. А як болить, як б’ється дуже Від туги серденько моє. Одно гадали ми з тобою, Шукали одного шляху, І от зійшлись в тюрмі з собою, Найшли недоленьку лиху. Мир чарівничої омани Пред нами птахом зник давно: Неволя вічна та кайдани - То нам судилося одно. Але ж і ту судьбу шалену Не довелось ділити нам: Ти - за Байкал, а я - за Лену, Розтечемось по чужинам. Хто зна: чи вернеться спромога До праці стать за все святе, А чи навік тяжка дорога Колючим терном заросте? Отак-то, голубе мій, ляше! Тобі - рудник, мені - тайга... Та не належить серце наше До пут утисника-врага. Віддавна руки нам невільні, Душі ж неволя не скує; Єднають нас змагання спільні,- Хто їх хортами зацькує? Не кривда п’яного магната, Не заздрість жирного ксьондза,- Нас порушає проти ката Журби вселюдської сльоза. В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки; Той час минув: ми - рідні браття, Ми - нерозлучні бояки. За що ж? За те, щоб духом згоди Все пойнялося між людьми. Щоб наші змучені народи Так побраталися, як ми!

ДО ВЕЛИКОРУСЬКОГО ПОЕТА РАМШЕВА

«Хай мирно сплять собі мерці; Нам піклуватися живими!» - Так ти казав, та речі ці Остались краще б хвильовими! Безрадність людського життя В нас одбере до краю сили, І от з душі спливе чуття - В сльозах припасти до могили. Бо на гробах людей святих, Що твердо гинули від ката, Шукає кожен з нас утіх, Любові учиться до брата. Що наша дійсність? Ревіт гріз, Невтихомирне пекло смаги... Багацько ллється в світі сліз. Та дуже мало щось розваги! Одну відраду нам дають Гіркі конання рабських станів: Зародком ліпшого стають Ті скорби горя та кайданів. Насунуть дні: все згине, все Приглухне в лоні, крім розпуки... Що ж наші сили піднесе, Запинить нам дошкульні муки? То - світла думка про мерців, Про те, як гибли певні браття... Вона знов викличе борців, До бою знов натхне завзяття! Шануймо ж пам’ятки оті; Хай про минуле грають струни! Немає величі в житті, Так є зате величні труни!

З ЕЛЕГІЙ

І

Процвітала рожа Супроти вікна, Запашна та гожа, Пишна та рясна! Але ось ударив Лютий студенець, Листячко ошпарив, Погубив вкінець. Так тьма непроглядна Забива стежки, Північ безвідрадна Мотлошить думки!

II

Я не промовлю, збувшись волі: Коли б знаття!.. Бо добре знав, якої долі Ждать від життя. Давно вбачав, що муки люті - То жереб мій; Що вік мине в пекучій скруті, В нудьзі німій. Та не візьму я благ покою За муки ті, Спітканий долею тяжкою Узаперті. Бувають дні, як саме нині, Що кращ страждать, Аніж розкош живій трунині Себе віддать!