Прес-центр
Шрифт:
Офіціантка, одягнена, як і належить бути одягненою в сільському ресторанчику під Мюнхеном — біла вишита кофтина, розкльошена спідничка з криноліном і фартух, — принесла айсбайн, козячий сир і пінисте пиво у великих кухлях.
Хор їв похмуро, мляво цікавився розповсюдженням видань, пов’язаних з питаннями економіки, нафти та фінансів у франкомовному світі, якось гидко м’яв серветки; тонкі губи фінансиста викликали у Верньє неприязнь, мабуть, тому, що були масні, немов він так і жив зі шматком айсбайна за щокою, старанно пережовуючи його.
Від кави Хор відмовився.
— Бережу серце, гер
— Я вже припас ціаністий калій.
— А хто вам покладе його в рот? — пожвавішав Хор. — Доглядальниця? її віддадуть під суд. Родичі? Вони теж не захочуть мати справу з законом. А ви й до столу не доповзете, де зберігаєте цю зручну смерть, бо ви паралізовані, під вас сечоприймач підкладатимуть… Але при цьому розум ясний… І без упину, з ранку до вечора, вас охоплюватиме жах, про який ви нікому не зможете повідати: гроші кінчаються, чим годувати сім’ю, онуків, обступають злидні, а що може бути страшнішим? Я зазнав злиднів, відчув їхній гніт. А ви, гер Піке?
— Я теж.
Хор похитав головою.
— Але ж це було в молодості, коли ви були одинокі, це не злидні, це лише тимчасова незручність… Трагедія неминучих злиднів відчутна по-справжньому лише тому, хто обтяжений дітьми й онуками… Звичайно, якщо він людина, а не метелик… Добре, тепер про діло, гер Піке… Ви дуже мало пишете в місцевих виданнях, ваші публікації аморфні, в них немає потрібної концерну позиції… Я уповноважений передати вам прохання керівництва… Поки що це прохання… Поки що… Або ви визначитесь, або ваш об’єктивізм більше нас не влаштовуватиме — і ми будемо змушені відмовитись од ваших послуг тут, у Парижі…
— Що не влаштовує Гамбург у моїх оглядах?
— Плазменність.
— Тобто?
— Розпливчастість, безпозиційність, зайве порпання в деталях… Одним словом, якщо ви не дасте кілька оглядів про становище в Латинській Америці, особливо про почату комуністами вакханалію хаосу в Гаривасі, про піднесення економіки Сальвадору в світлі американської допомоги, ми будемо змушені розірвати контракт, тим паче що строк його закінчується в грудні…
— Я подумаю, гер Хор…
— На жаль, нам ніколи чекати… Я маю забрати ваш огляд про Гаривас з собою, гер Піке. Огляд мусить бути пов’язаний з самогубством Граціо, який устряв в авантюру з безумним Санчесом.
— Коли ви відлітаєте?
— Як тільки одержу матеріал. Ми ж знаємо, що ви можете написати десять сторінок за день… От я два дні й відсипатимуся в готелі, страшенно стомився, нічого не вдієш, старість…
… Провівши Хора в готель, Верньє зайшов в «Клозері де Ліла», невеличке кафе, улюблене місце молодого Хемінгуея, замовив каву, закурив і подумав холодно, спокійно, без того внутрішнього дрожу, який проймав його, поки він обідав з Хором: «Це не просто початок атаки, це її кінець. Вони, мабуть, все про мене знали, вони терпіли мене, поки можна було терпіти, а зараз у них немає часу, в Гаривасі почнеться різня, їм треба заздалегідь готувати позиції… І вони знають, скільки грошей з тих, що вони мені платять, я переказую Елізабет і Гансу… Це половина всієї суми, а ще чверть іде на оплату кредиту за
Він зайшов у туалет, розміняв у жінки, яка прибирала там, десятифранкову купюру на жетони для телефону-автомата, потім зрозумів, що буде замало, — дзвонити треба не в місто, а в Мадрід, розміняв сто франків, набрав номер, відрекомендувався, попросив головного редактора; відповіли — головний на нараді в міністерстві інформації, повернеться пізно.
— А його заступник?
— Він проводить із співробітниками огляд підготовлених матеріалів, сеньйор Верньє, що йому передати?
— Попросіть, будь ласка, до апарата Хорхе Гарденаса, він веде мій матеріал про Гаривас і Домініканську Республіку для наступного номера.
— Одну хвилинку, я спробую.
У трубці зазвучала тиха, ніжна мелодія.
«Швидко іспанці перейняли наш досвід, — подумав Верньє, — музика в телефоні — надійна гарантія від підслухування, секретарям не треба прикривати спітнілою долонею трубку, все одно окремі слова можна було зрозуміти».
— Сеньйор Верньє, ваш редактор зараз у місті, — голос сама ніжність, звичайно, бреше, — але він залишив записку… Ваш матеріал знято, його перенесли в інший номер, в який точно — поки невідомо.
— А чому? — спитав Верньє, лютуючи на самого себе: що може йому відповісти ця красуня?
— Я справді не знаю, сеньйор Верньє… Подзвоніть в кінці тижня сеньйору Гарденасу, всього найкращого…
Отак взяли тебе в шори, подумав Верньє, швидко це в них робиться… Ну, що ж тепер? Як бути? Сідати за матеріал для Хора і його команди? Ти багато років був у їхній команді, сказав він собі, і непогано тобі жилося, та й зараз ти з ними, ти ж боїшся злиднів, хіба не так? А хто їх не боїться, заперечив він собі, всі бояться, крім тих, хто по-справжньому талановитий, а таких одиниці в цьому світі, що-що, а таланти бог калькулює, як найсуворіший економіст, вважаючи, мабуть, недоцільним балувати нас, дітей своїх…
Він піднявся наверх, попросив офіціанта принести потрійну горілку, випив, відчув палюче тепло й зрозумів, що сьогодні питиме, нехай гер Хор чекає, йому ж треба відіспатися в готелі, стомився, як-не-як старість…
Він повернувся додому на набережну, у велику квартиру, яку побудував цієї зими; три кімнати з вікнами на Сену для дітей, дві для себе; випив ще, ліг на кушетку, що стояла на великому балконі, й гукнув:
— Гала, ти ніколи не жила з жебраком?
Та прийшла з кухні, сіла біля нього.
— Чому? Жила.
— Ну й як?
— Хоч хліб із водою, аби, милий, з тобою… Тобі погано? Отой німець образив тебе?
— Він мене звільнив… Я тепер жебрак, Гала, — з якоюсь невідомою, дивною радістю сказав він. — Ти житимеш з жебраком?
— Я зароблю нам на життя в салоні, — посміхнулась Гала. — Які дрібниці, не думай про це, любий… Мені чомусь везло на багатих ідіотів, так що жити з таким розумним, ніжним і коханим жебраком, як ти, це щастя…
— А як же я допомагатиму дітям?