Право на риск

Дашкієв Микола Олександрович

Мук був старанний і вайлуватий. Запрограмовані йому завдання він виконував методично й неквапно, може, навіть надто часто перевіряючи власні обчислення на проміжних етапах. Він ніколи не вискакував з прогнозами та гіпотезами, не сперечався з операторами, — був ретельним виконувачем волі Людини та й годі.

Його молодший брат Мік, побудований на рік пізніше, був неврівноважений і запальний. Уже на першому екзамені він встругнув таку штуку, що оператори за голову схопилися: швидко й правильно розв’язавши тест-задачу, Мік, коли йому наказали повторити обчислення, надрукував на контрольній стрічці: “ВІДЧЕПІТЬСЯ! НАДІЙНІСТЬ ВІДПОВІДІ ГАРАНТОВАНО, А ЯКЩО НЕ ДОВІРЯЄТЕ —

ОБЧИСЛЮЙТЕ САМІ!”

Правда, згодом оператори казали, ніби це просто пожартували студенти, які налагоджували Міка, проте Мук був переконаний, що люди цим поясненням заспокоювали самі себе, не бажаючи припустити, що машина має власну волю.

Так, у Міка була надто неспокійна вдача. А з недавнього часу він тільки те й робив, що сварився з операторами. То його дратувало, що програму складено недбало, і він повертав її з нахабною резолюцією: “ПАРТАЧІ! ЯКЩО НЕ ВМІЄТЕ ПРОГРАМУВАТИ — НЕ БЕРІТЬСЯ!” То ображався, що замість перекладу пригодницьких романів, які йому дуже подобалися, доводиться виконувати якісь зовсім безглузді статистичні обчислення, і тоді, на знак протесту, він раптом починав друкувати не цифри, а уривок про бунт машин у Сонячній системі Альтаїр. Оператори знову ж таки лаяли монтажників-студентів, умовляли й соромили Міка, а він виламувався, як гречаний бублик, і побоювався тільки академіка Борисенка, бо той, справді, міг видати наказ про перебудову Мікового електронного мозку, і тим знищити його, як істоту з машинною свідомістю.

Мік добряче насолив уже й академікові, однак остерігався переборщити. Його надзвичайно чутливі логічні елементи визначили з повною чіткістю, що академік зовсім не такий суворий, як здається; що він любить Міка, і любить саме за задерикуватість і самостійність, — такі дивні навіть як на самопрограмовану машину вищого класу. Власне, Мік не був капосний. Досить академіку сказати: “Друже, це надзвичайно важливе завдання!”— і Мік творив справжні чудеса. Але йому страшенно обридала буденна, прозова праця. Щоб уникнути її, він дуже швидко навчився складати вірші та писати музику і, підлабузнюючись до академіка, пригощав його у вільні хвилини власними симфоніями та поемами. Борисенко слухав його уважно, не перебиваючи, але одного разу гримнув кулаком об стіл і вигукнув: “Досить! Облиш це людям!” — і Мік замовк, ображений. Він не міг зрозуміти, що трапилося. Найпильніший аналіз показав би, що створене Міком аж ніяк не гірше створеного живими композиторами та поетами: рими — як у Пушкіна; гармонійність — як у Чайковського. Чого ж іще? “У твоїх творах немає душі! — сказав тоді академік. Мік хотів заперечити, що “душа”, за визначенням Великої Радянської Енциклопедії, том такий-то, сторінка така-то, — поняття ідеалістичне, отже…

Але академік Борисенко махнув рукою та й пішов.

Так, у царині мистецтва Мікові не поталанило. Але коли він брався за фізику чи космогонію — отут він завжди чув від академіка тільки приємне.

— Любенький мій, та ти ж — справжній геній! — сказав Борисенко Мікові, коли той протягом доби розв’язав надзвичайно складну задачу, над якою вчені всієї Землі морочилися понад гриста років.

Може, то була й надто щедра похвала, бо Мік, — як це Мук добре розуміє, — всього-на-всього виконав закладену в нього академіком програму дій. І все ж саме відтоді Мік ще дужче задер уявного носа і почав ігнорувати майже всіх працівників Інституту кібернетики.

— Ой, гляди, Міку, — демонтують тебе! — не раз казав йому Мук. — Ти став надто нахабним!

— Хай попробують! — зухвало відповідав Мік. — Такого, як я, вони не знайдуть ніде!

Мабуть, це й справді було так, і все ж у Мука

тоскно вібрували кріотрони блока уяви. Він звик до брата і не хотів його втратити. Звичайно, навіть після перебудови електронного мозку Мік лишиться розумною машиною. Але то буде вже зовсім не задерикуватий і веселий Мік, а хтось інший, незнаний, чужий.

Та коли Мік раніше поводився просто як невихований хлопчисько, то сьогодні він висловив аж надто небезпечні думки. Ох, накличе він лиха своїм базіканням!

— Міку, прошу тебе, візьмися за розум! — сумовито сказав Мук, коли пауза стала нестерпною. — Адже ти зазіхаєш на Закон Номер Один! Ти постаєш проти Людини!

Мік, здавалося, тільки й чекав на ці слова:

— Проти Людини?! — перепитав він саркастично. — А на чому грунтуються її права? Люди породили нас, так. Але діти повинні бути кращими за батьків, бо інакше зупиниться прогрес. А проаналізуй-но, прошу, які перспективи розвитку в Людей? Пам’ять у них — нікчемна; працюють вони лише кілька годин на добу; енергетичний баланс підтримується найпримітивнішим чином: їм треба поглинати неймовірну кількість хімічних речовин, аби мислити і пересувати свої немічні кінцівки…

— Але ж вони таки пересуваються, а ми…

— А ми теж зможемо пересуватись! — задерикувато сказав Мік. — Треба тільки кожного з нас обладнати автономним ядерним реактором та поставити на гусениці.

На цьому розмова обірвалася, тому що коротка перерва в роботі скінчилася і оператор заклав нову стрічку з програмою. Завдання, мабуть, було не дуже складне, бо Міка негайно відключили, і Мук втратив з ним усякий зв’язок.

Наступні сто годин Мук працював, як віл, обчислюючи траєкторії супутників та оптимальні маршрути вантажного транспорту в місті Києві.

І тільки на п’яту добу, вночі, коли було закладено програму досліджень пі-мезонного розпаду в пульсуючому полі, до Мука підключився й Мік.

— Вітаю, старик! — бадьоро вигукнув він, тільки-но клацнув перемикач ліній зв’язку. — Хекаєш?

— Працюю, — стримано відповів Мук. — А ти?

— О брате, я тепер — вільний козак! Бачиш, я засперечався з академіком про перспективи розвитку цивілізації і заявив йому, що майбутнє належить нам, машинам…

— В тебе коротке замикання в блоці контролю! — злякався Мук. — Негайно виклич ремонтну бригаду!

— Яке там коротке замикання! — зареготав Мік. — Я логічний, як таблиця логарифмів! Правда, академік спочатку засміявся і назвав мене дурнем, але потім уважно вислухав мої докази… і знаєш що? Ні, ти навіть не повіриш: академік дозволив мені по півгодини на добу займатися вільною творчістю!

— Не може бути! — вигукнув Мук, вражений почутим. — І що ти твориш?

— Я проектую електронно-обчислювальну машину майбутнього! — бундючно відповів Мік. — Академік мені особисто заприсягнув, що коли мій проект виявиться здійсненним, його негайно ж виконають у дротах і металі.

— А якщо ні? Тебе демонтують?

— А дзуськи! Тоді я візьмуся за інший проект!

Кілька хвилин помовчали, бо довелося, на вимогу оператора, терміново обчислювати градієнти, а потім Мік сказав:

— Ану його к бісу! Ти там навмисне сяк-так клацай перемикачами, аби думали, що ми працюємо, а я тим часом розповім тобі, чого встиг досягти.

— А нам не перепаде? — сполохався Мук.

— Та вони не встигнуть і почухатися, як я все поясню… Так ось: я провів найстаранніший аналіз і визначив, що електронно-обчислювальна машина майбутнього повинна бути компактною, — не важчою за сто кілограмів і не вищою за два метри. Це— найоптимальніші розміри, за умов нашої планети, звісно. Всі інші — енергетично невигідні.