Право на риск
Шрифт:
Але Головний Координатор його не зрозумів.
— Гаразд, Іване Харитоновичу. Зроблю все, і якнайшвидше. Чекайте на мій виклик.
Запала пауза. Страшна пауза, кожна секунда якої здавалась годиною. Обоє сиділи, схиливши голови. Та й що скажеш? Лишалося тільки чекати отих безглуздих “прогнозів на вчора”. Тільки ні, ще страшнішого: “прогнозів НА НЕЗДІЙСНЕННЕ”. Прогнозів на ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ! Адже минулого — не повернеш…
Та ось і збігли вони, оті п’ятнадцять хвилин.
Дзенькнув сигнал виклику, спалахнув екран відео. Почувся схвильований голос Головного Координатора:
— Жах, Іване Харитоновичу! Я місця собі не знаходжу! Уявіть, початковий фаховий прогноз — абсолютно інший. Валентина Гармаш мала всі підстави стати балериною найвищого класу…
Валя
— Індекс Друга Серця! Кажіть! Негайно!
Молодий мужчина на тому кінці лінії сахнувся, збентежився:
— Перепрошую, я не знав, що… Даруйте, але…
— Та не тягніть же! — простогнала вона. — Не треба індексу, назвіть ім’я!
— Прошу, прошу… Ось — індекс. Дуже хороший суджений. Космонавт Віталій Бондарчук…
— Роботи!.. Всі ви — роботи!.. — Валя впала на стіл, ридаючи, і тільки одне шепотіла зненависно: — Роботи!.. Роботи!.. Роботи!..
Збігло, мабуть, зовсім небагато часу — кілька днів чи кілька тижнів, — а Валентина Гармаш змінилася — не впізнати. Сухо виблискують її очі, в напруженні кожен м’яз стрункого, ідеально розвинутого тіла. Вдягнута вона в бездоганно припасований чоловічий костюм, коротко підстрижена.
Дівчина стоїть перед величезним столом у залі Вищої Ради системи Служби Життя. За столом — двадцять п’ять членів Ради: чоловіки й жінки, старі й молоді, — найвидатніші вчені планети. В цьому залі збираються для того, щоб обміркувати питання глобального масштабу, від яких кінець кінцем залежатиме доля всього людства. Ще ніколи досі тут розмова не йшла про окрему людину. А зараз — ітиме. І вперше за весь час існування Служби Життя її Вища Рада виступатиме не як непогрішимий законодавець, а як обвинувачений. Нічого не вдієш: за ту прикру історію, яка сталася, треба відповідати. Доведеться переглянути систему виховання, яка дозволяє допустити бодай одну-єдину помилку на тисячі правильних прогнозів… і цим зіпсувати людині все життя.
Голова Ради подав легенький знак: починайте, мовляв.
Ані здригнувся Валин голос. Холодно й чітко карбує вона слова:
— Я говоритиму не про себе. Не нарікаю на помилку, яка сталася: вона дасть мені змогу бути космонавткою і відчувати себе щасливою з цього. Я говоритиму про мільйони й мільйони тих юнаків і дівчат, яких ви, наші дбайливі опікуни, позбавили найдорожчих прав юності: права на радість шукання — і знаходження! — власного шляху та права на вистраждане, завойоване кохання. Ви запевняєте, посилаючись на статистичні дані: після запровадження системи прогнозування за емоіндексами в кілька разів зменшилося число розлучень і вже майже ніхто не нарікає на обраний фах. Але чи замислились ви, наскільки зубожіло емоційне життя сучасних юнаків і дівчат?! Уже ніхто не говорить “коханий”. Кажуть— Друг Серця, бо так називає судженого Служба Життя. Збіжить ще якийсь час, і забудеться навіть слово “любов”, бо навіщо воно, коли “позитронна сваха” заздалегідь зіставила відповідні емоіндекси?.. Уже ніхто й не згадує про можливість ВИБОРУ професії, бо її визначено кожному заздалегідь, чи не з моменту народження… Та схаменіться ж, люди добрі, схаменіться, високовчені члени Вищої Ради! Я знаю: всіма вами керує найгуманніше прагнення зробити всім нам добро. Я знаю: ціною неймовірно напруженої праці доведено з абсолютною достовірністю, що виховання і навчання на основі фізіологічних та психічних індексів дає надзвичайно високу ефективність. Але в ім’я чого? Навіщо ви хочете перетворити нас на заздалегідь запрограмовані живі автомати, яких не хвилює жодна турбота, жоден сумнів?! Та й де гарантія, що ваша, здавалося б, така досконала система прогнозування за індексами не ховає в своїх глибинах якоїсь принципової, катастрофічної за своїми подальшими наслідками помилки? Ось перед вами я. Тільки ЧЕРЕЗ ПОМИЛКУ я стану космонавткою, а не балериною. Але ж — СТАНУ? То ж хто з вас набереться хоробрості засвідчити, що з незліченної кількості “законних” кандидаток у лікарі чи інженери не знайдуться СОТНІ, а то й ТИСЯЧІ таких,
Валя замовкла, обвела поглядом членів Вищої Ради. Ніхто не зустрівся з нею очима. Сиділи похнюплені й похмурі. Власне, кожен з них неодноразово замислювався над доцільністю початого чверть століття тому масового експерименту. Однак засліплювали блискучі статистичні дані. Та ще те, що досі не траплялося жодного випадку помилкового, хибного прогнозу. А може, їх була сила-силенна, та тільки ніхто не помічав?.. Що можна відповісти зараз оцій дівчині?
— Перед тим як піти, прошу дозволу на експеримент. Прошу зарахувати мене до ЧОЛОВІЧОЇ Вищої астронавігаційної школи з дозволом навчатися за ВЛАСНОЮ програмою і зобов’язанням складати екзамени на загальних підставах. Як нагороджена “Атестатом Прометея”, я маю право вступити саме до ТАКОЇ школи.
Голова Ради перебіг поглядом по обличчях учених. Кожен з них легеньким рухом голови подав знак: згода.
— Гаразд, Валентино Гармаш. Експеримент дозволяється, відповідні вказівки буде дано сьогодні ж. Щиро бажаємо вам успіху!
— Дякую. На все добре!
Вона ще постояла кілька секунд, потім неквапно пішла до виходу.
Страшна пустка була в її серці. Знала: цей дозвіл однозначно вирішив долю. Валентина Гармаш неодмінно стане найвидатнішою космонавткою світу, бо зробить усе можливе і неможливе, аби довести оцим короткозорим прогнозистам, що всі їхні найдосконаліші програми — ніщо перед нестримною наполегливістю людини. Але в ім’я цієї ж мети їй доведеться переступити через свою любов, — справжню любов, любов з першого погляду… яка була запрограмована їй чи не з моменту народження.
Коли Віталій дізнався, що САМЕ ВОНА була його справжньою судженою, — певно, йому про це сказав хтось із Служби Життя, — він одразу ж примчав до неї, радий-радісінький. Запевняв, що з першого ж дня знайомства відчував дивний неспокій при зустрічах з нею; що, загіпнотизований отим клятим збігом індексів, тільки терпів Ляльку як неминуче лихо; що в День Прометея він одразу збагнув, про яке “веління серця” говорить Валя і був ладен вигукнути: “Я теж тебе люблю!”
Невідомо, де в його словах кінчалася правда і починалося прикрашання. Для Валі він уже втратив значну частину свого ореолу. І все ж вона ще любила його. Не кажучи й слова, лагідно пестила йому буйну чуприну, задумливо дивилася в щирі, гарні очі. Марилося: ось так вони сидітимуть в рубці управління зорельота десь аж ген за межами Сонячної системи. Хай там що, хай там як, вона завжди буде йому найвірнішим другом і дружиною.
Як хороше було в ті хвилини! Та, на лихо собі, вона висловила свої мрії вголос. А Віталій тільки посміхнувся поблажливо:
— Ой, Валю, якщо це й буде, то дуже нескоро. В усякому разі, на “Прометеї” буде суто чоловіча команда.
— Стривай, це ти про який “Прометей”?
— Даруй, не встиг тобі розповісти. Нещодавно закладено корабель першого класу для подорожі на Марс. Маю всі підстави сподіватися на посаду командира цього велетня.
— Ну, а раз так, то ти, звичайно, неодмінно візьмеш мене?
— Звичайно ж, не візьму. Туди полетять тільки мужчини. Навіть назва зобов’язує: “Прометей”!
— Але ж я нагороджена “Атестатом Прометея”!
— Помилка, моя дівчинко! Фатальна… і все ж, дуже щаслива для нас обох помилка!.. Ми почепимо твій атестат над ліжком нашого сина. Хай навчається мужності не в кіба, а у власної матері!
— Гм, так… Ну, а якщо командиром “Прометея” стану я? Чи матиму я право набрати екіпаж тільки з жінок?
— О, звичайно, звичайно!
— Ну, то знай: так і буде!