Повiя
Шрифт:
– Iди к бiсу!
– Ти хоч би провела, - повернувся з сiней Свирид.
– Собак боїшся?
– Боюся.
Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.
– Нехай йому, яке несамовите надворi!
– тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.
Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.
– От уже й зажурилася! Чого?
– спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!
– А нащо ж ти так покинула?
– Я ж як на добрих кидала!
– плакалась Христя.
Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.
На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч.
– Мар'є!
– обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.
– Мар'е!
– удруге гукнула вона на всю хату.
– Чого?
– обiзвалася та.
– Щось у хатi шепче… Ти чула?
– Цить!
– тихо одказала Мар'я.
– Це - брат.
– Який брат?
– Здорова, землячко!
– впiвголоса обiзвався хтось до неї…
– Цить!
– знову засичала Мар'я.
– Чого там цить? Не бiйся! Христя - землячка!
– знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.
Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.
На другий день Мар'ю почали розщитувати.
– Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила!
– казала панi.
– А не хочете, й не треба!
– огризалась Мар'я.
– Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!
– Мовчи, а то рота загороджу!
– гукнув пан.
Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!
– Не хапайся так, Христино, - каже їй тихо Пистина Iванiвна.
– Зроби спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тiльки час згаєш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.
– Важко, панiйко, самiй, - не дивлячись на неї, таки зiбралася з силою вимовити Христя.
– Та то воно тiльки здається тобi так… А як дiла збереться багато, то й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.
Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрiбати?
Бiля печi вона так ухоркалася, що ледве обiд вiддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.
– Та не гукай так на неї, Христа ради!
– заступилася панi.
– Як розгукаеш, то тодi вже ладу не жди.
Проценко сидiв сумний, мовчазний; вiн тiльки коли-не-коли обмiряв Христю якимсь жалiсливим поглядом.
Пiсля обiду, проходячи кухнею у свою хату, вiн її запитав:
– То ви тепер, Христино, самi зостаєтеся?
Наче нiж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защемiло. Перед очима щось мутне забiгало, щось темне заходило; пiдборiддя затiпалося, обличчя сiпала мишка… Вона мерщiй вискочила в сiни, щоб не заплакати.
Отака бiганина за цiлий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечерi почувала себе нiкуди кчемною: руки й ноги ниють; голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присiла на полу перепочити, приткнулася головою до одвiрка та й сама незчулася, коли задрiмала.
I сниться їй сон, марять її соннi причуди… Бачить вона гору високу, покриту рiдким лiсом, заслану, наче зеленим килимом, густою травою; пiд горою синiє рiчка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за рiчкою розiслалася долина, рiвна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синiй блакитi неба. Христя стоїть на горi, на самому шпилечку, i дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. Сонце стоїть над головою, i його золоте промiння, наче дороге камiння, горить, вiдбивається на зеленiй травi; а чисту рiчку пронизує до самого
– Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно пiщане. Пiду!" Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так i їдуть; коли б ще не впасти. Христя надержуеться, а її так i суне, наче хто попихає у спину… Он над водою рожаїста верба стоїть, гiлки свої аж на саму воду поклала. Там i холодок, там i затишок; чи й роздiтися там - нiхто не побаче, а налучиться хто - сховатися е де… Христя не йде, а бiжить. Добiгав i дивується. Саму найвищу гiлку з верби мов що руками посерединi зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкi гiллячки посплiталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплiтував. Курiнь, як е курiнь! Або житво чиє; i долiвка притрушена свiжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христi що до того за дiло? Вона подивилася кругом - нiкого немає. "Це, видно, дiвчата задля купання такий захист зробили, - думає.
– Он i стежка вiд самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти нiг, викупавшись. Мерщiй же роздягатися, поки немає нiкого! мерщiй у воду, поки хто не навернувся!" Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгi коси i, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм свiтом, грає непримiтними iскорками; бiгає по її тiлу невеличкими зайчиками; а до нiг легенька хвиля добiгає, лоскоче своїм холодочком її у пальцi. Зiсподу холодочком вiє, а згори теплом грiє, пестить Христю, любим почуванням вiтає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води i, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка грiється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе i мерщiй ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холоднi прозорi хвилi. "Та вже ж одважуся!" - рiшає Христя, здiймаючи руки угору i подаючись усiм тiлом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так i плесне!.. Це зразу-як скрикне! I, як божевiльна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидiв на вербi i дивився на неї своїми блискучими витрiшкуватими баньками; однiєю мохнатою лапою, мов клiщею, учепився вiн у її руку, а другою замiряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи i, наче батогами, огортав її… Несамовита печiя, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… I - о, диво! Ззмiсть павука Проценка баче перед собою. Бiлi його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очi, випинає свої уста цiлувати…
Та на тому й прокинулася. Бiля неї стояв Проценко, стиха усмiхався.
– I не сором дiвцi отакiй сонi бути?
– каже вiн, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.
– Утомилася? спатоньки хочеш?
– питає вiн.
– Ти б же лягла, а не приткнулася до одвiрка та й куняєш, - шепче вiн, притискуючи її до себе.
Вона прийшла до помки тiльки тодi, як опинилася на його грудях, у його обiймах; вiн стиха цiлував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя i одскочила аж насеред кухнi. Вiн тiльки засвiтив очима, лукаво посварився на неї пальцем i скрився у свою хату.
"Що се за сон? що за прояви такi?
– думала Христя, укладаючись на печi спати, як уже оддала вечерю панам.
– I до чого то таке приверзеться? Чого зроду-вiку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… I дивно, як то все зразу перекрутиться, iншим стає. Був павук, а став - вiн. Укупоньцi вони купалися… Вiн так приязно заглядає у її очi, охоплює i шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя".
Сон її пропав. Любi та втiшнi почування ворушаться у її серцi, їй душно стає… Це того, що на печi. "Чи не перелiзти на пiл?" - подумала вона i зразу швиргонула подушку з печi. Серед незамутної тишi подушка глухо гепнулася. "Що це я роблю, дурна?
– трохи не скрикнула Христя.
– Ще почує хто, подумає бог зна що". Тихо-тихо вона почала спускатися з печi, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Нi, не чутно… Тихо та темно, наче в домовинi. А то що за п'ятенце червонiє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем i стукнулась у паничевi дверi… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нiчого, навiть пляма зникла… А то що зашарудiло?.. Тихо щось крадеться, наближається… Дверi розчинилися, i на порозi показався Проценко.