Повiя
Шрифт:
– А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.
– Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю?
– повернувся жид до жидiвки.
– Нi, не цула, - одказала та.
Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.
– Чоловiк, так i є, - сказав вiн.
– Що ж тепер, Лейбо, будеш робити?
– спитався трохи згодом,
– Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!
– Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю.
– Остапе!
– гукнув вiн через тин до другого сусiди.
– Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?
– Ну?
– Он лежить!
– ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.
– А що там?
– чується здаля третiй голос.
– Та хтось коло жида змерз!
I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?
Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!
Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
– Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке?
– гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.
– Пропустiть, пропустiть!
– гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
– Злякавсь, дядьку!
– гукнув хтось.
– Чого злякавсь! Не первина!
– одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.
Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.
– Отака ловись! Що то, нiс одмерз?
– Одмерз! Його й зовсiм не було.
– Як, без носа?
– Атож.
– Хто ж воно: чоловiк, жiнка?
– Впадає бути жiнцi.
Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.
– А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?
– Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.
– А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка!
– сказав вiн, глянувши, i плюнув.
– Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.
– Нi, так не приходиться, - повернувсь писар.
– А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.
– А справдi, мабуть, так.
– Так, так, - загукав жид.
– А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?
– Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?
– Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну?
– гукав жид.
– А чого ж ти вистроїв
– хтось жартував до жида.
Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.
– Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо!
– сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".
– Христя!
– скрикнув Кирило.
– Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.
– Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала?
– заголосили люди.
– Вона ж.
– Та ж була з носом, а ця без носа.
– Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.
– Довiялася!
– Отак усiм тим повiям буде!
I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.
Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.
– Здоров, Кириле!
– обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.
– Здоров.
– А що се тут сидиш?
– Сторожу он мерзлу…
– Кого?
– Христю знав?
– Яку?
– А що в Колiсника жила.
– Аякже!
– скрикнув чоловiк.
– Добра душа була.
– Ото ж вона!
Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть проїжджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю.
– Лихий вiн був, та вона здержувала, - казав Кирило.
– Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, - хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченковi. А се - пропасть не чоловiк! I пiд землею знає, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.
– У город!
– глухо забубонiв Кирило.
– Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, - указав вiн на Христю, - що за дiвка була - i здорова, i красива. А запопала у город - висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати!
– Сцо ти, Кирило, плетеш дурне?
– умiшався жид.
– А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi - комерцiя.