Повiя

Мирний Панас

–  З того часу, як не стало старої, не стало й щастя!
– глухо промовив Грицько.

–  I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж - умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.

–  Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш!
– гукнув Грицько.
– Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш - син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв я його одружити на Куцiвнi. Чим би була йому не жiнка? I багата, i хорошого роду. Нiт же, пiднiс чорт

Христю Притикiвну. От цяця неписана! Чого менi стояло його збити? Може, коли, господь знає, i душею прийшлося покривити, i грiха на душу схопити, поки зломив. Що ж вiн? Почав дурiти. От, як є - дурник.

–  Тату, то коли було, - понурившись, обiзвався Федiр, а Христя сидiла червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.

–  Давно?
– гукнув Грицько, пiдводячись, i, як верста, став серед хати.
– Давно, кажеш? А пiсля того? Ми ж насилу тебе з покiйною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пiшла за тебе, Стали ми жити укупi. То i ти, i невiстка тiльки й чутно, що славите нас мiж чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько оддiлив нас, дав землi, дав хату, ми тодi б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собi дбали! Нехай i так. Побалакали ми з старою, чи оддiлити, то й оддiлити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевiв!х - живiть собi; i поля дав. Що ж менi, дяка за те? Зиоиу чую: "Оддiлить оддiлив, та чим надiлив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б бiля того клаптя землi робити, що 'ддав, вiн його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться бiлих рук каляти. Сам почав до попiв лизатись - у протопопи намiрявся вилiзти, та пiймав у дзвонарi. Легкого хлiба захотiлося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобi не потрiбна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобi дав. Чого б, бачпя? Так де тобi! На батька i тучi, i грому! Батько i сякий, i такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так i землю назад одiбрав. Усе собi та собi, а нам нiчого… Хiба, ти думаєш, воно легко менi було те слухати, що чуже, нерiдне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рiдний син каже? А бодай уже таких синiв нiколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те нiякого не казав. Пройшов рiк - вони до мене i в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провiдати? Чужi люди неодхiдно бiля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рiдна невiстка i не здумала. Як умерла, тодi тiльки прийшли, наче чужостороннi якi-небудь, геть одсторонь стояли. I нема того, щоб утiшити батька у горi, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутовi. Де ж, ми великий пан - кадильницю за попом треба нести, а ми - не робiтниця, не наймичка, ми - важна птиця - паламарка! У-у! проклятi! проклятi! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю пiд нiс!
– гукнув Грицько i, вхопивши шапку, мерщiй напрямився У дверi.

У хатi стало так тихо, мов нiчого й живого не було. Оришка i Христя сидiли похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманцi, Федiр блiдий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сiрими лукавими очима.

–  Чудасiя, та й годi, - здвигуючи плечима, промовив вiн.
– Нащо його благословення? Коли б добро своє вiддав!

–  Нащо ти привiв його сюди?
– скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стiл головою, мов вона хотiла його продавити.
– Ще нам мало прийшлося вiд його витерпiти? I докорiв, i догани. Захотiв ще, щоб прокляв вiн нас у нашiй хатi!

–  Хто ж знав! Хто ж знав?
– глухо замовив Федiр, тручи руки.
– Я я; хотiв як краще, а вийшло…

–  Не

буде мiж вами ладу. Не буде добра, - схопившися, мовила Оришка.
– Прощайте! Поїдемо, - повернулася вона до Кравченка i не пiшла - поплигала з хати.

–  Поїдьмо, поїдьмо, - хапаючись за шапку, мовив Кравченко.
– Бо час I обiдати, аж кишки пiдвело.

Горпина тiльки тодi догадалася, про що вона забула.

–  Тiточко! тiточко!
– заплакана кинулась вона надвiр.
– Постiйте, пiдождiть, хоч пообiдаєте з нами. За цим проклятим клопотом i розуму збудешся!

Федiр i Христя зосталися однi в хатi. Поки Христя збиралася собi в дорогу, Федiр одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дiвчинцi, напрямилася йти, Федiр став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." - i нестямно схопився за голову руками.

У Христi серце перевернулося, сльози затремтiли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федiр її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…" I вона, похнюпившись i не сказавши йому нi слова, вийшла з хати.

На сiнешньому порозi вона стрiла Оришку, Кравченка i Горпину. Горпинi таки довелося уговорити бабу зостатися пообiдати.

–  А ми вертаємося. Просить Горпина обiдати, - сказала їй Оришка.

–  Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночцi. Просила б провiдати мужичої страви. Колись забився до нас слiдователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багатi, тим i радi… - замовила Горпина перед нею, рвучи слова.

–  Та панночка хоч посидять. Ми швидко се дiло порiшимо, бо кишки аж кавчать, - сказав, смiючись, Кравченко.

–  Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, пiдожду, - сказала Христя i собi вернулася за другими.

Горпина така рада, не здержалася i кинулася поцiлувати Христю у руку. Христя помiтила i пiдставила губи. Двi давнi подруги поцiлувалися. "Якби ти знала, кого цiлуєш!
– подумала Христя.
– Чи цiлувала б?"

Не менше зрадiв i Федiр, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, вiн зразу ожив, заметушився, забiгав.

–  Просю вас, сiдайте. Я на хвилину, я зараз - i вiн кудись побiг з хати.

Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печi, i Федiр уже звернувся. З одної кишенi вiн витяг пляшку горiлки, а з другої - щось друге, червоне i поставив на столi.

–  Ви не повiрите, як менi оця спiрка у печiнках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, - пожалiвся вiн.
– Тiльки й забудешся, як добрий чоловiк приб'ється до хати та розговорить. Спасибi вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарцi. Се повинна бути добра горiлка. Ач, жовта яка.

–  Вистояла?!
– граючи лукавими очима, сказав Кравченко.

–  Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона.
– I, наливши в чарку, вiн першу пiднiс бабi.

–  У кого в руках, у того й в устах!
– одказала та, одводячи чарку рукою.

–  Жiнко! Десь у нас i друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй' панночку. То ж я для їх купив пляшку тернiвки.

–  Для мене?
– червонiючи, спитала Христя.
– Марно ви i втрачалися. Я не п'ю.

–  Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, - потчуючи, прохала Горпина.

–  Ось я поцокаюся э панночкою. Будьмо здоровi. Хай нашi вороги вигибнуть, - i Федiр, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потiм попотчував бабу i Кравченка.

Христя надпила трохи i поставила. Тернiвка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще нiколи нiчого смачнiшого не пила.

–  А справдi добра, - сказала вона.

–  То просимо вас викушати всю, - кланяється Горпина.
– Та й пирiжечком заїсти. Пирiжки з свiжим сиром, i сметана свiжа.

–  Хiба з вами, - сказала Христя, беручись за чарку.