Потойбiчне
Шрифт:
Тоді Єлені здавалось, що то не вона, а якась иньша стоїть біля вікна, якась не ця, а иньша юрба шумить унизу… І як колись, так і тепер чорніє струнка дзвіниця, як колись так і тепер підіймає до неба людські жадібні питання та благання, не даючи людям ніякої відповіді…
Одного разу старий, трохи не столітній сторож другого поверху оповів те, що почув від батька – як з вікна того покою дивилася Джулія Кастелло, коли її чоловіка вели на смерть
Однієї ночі Єлена прокинулась від почуття, що в покої є хтось чужий. Вона вся похолола і одразу не могла ворухнутись. Вона
Єлена розбудила чоловіка, він нашвидку одягся і, узявши в одну руку револьвера, а в другу свічку, пішов обдивитись помешкання. Двері у салю були одчинені. Там було дуже мало меблів, а тому ніде було сховатися. Паоло нікого не бачив, але чув, що там хтось є… здавалося, ніби щось наближається, ніби от-от щось стане видимим.
Паоло зробилось так моторошно, що він швидше вийшов з салі і замкнув за собою двері.
Всю ніч він не міг заснути. Все йому уявлялася та велика саля, ледве освітлена тьмяним світлом свічки. На білих стінах чорніють чотирикутні продовжасті портрети та образи, під ними стояли чорні дубові невисокі кріселка, від півтемряви мальована стеля здається зовсім чорною та глибокою… І чогось так страшно, так страшно, що аж серце завмирає… Такого безобмежного і незрозумілого жаху Паоло ніколи не почував.
Другого дня увечері пани сіли до столу. Слуги, подаючи вечерю, метушились. На столі стояли високі лямпи і ясно освітлювали їдальню.
Раптом здригнулось і забряжчало вікно.
– Вітер зірвався, – зауважив Паоло і звелів слузі Енріко зачинить віконницю.
Енріко одчинив вікно, вихилився і потім, зачиняючи віконницю, вимовив:
– Тиша, сіньоре. Вітру немає…
У друге вікно наче б хто постукав…
Слуги зупинилися, мов вкопані, зглянулися між собою і поблідли.
– Може, це воно, – сказав один.
– Старий Альберто казав, що завсіди так починається, – відказав другий.
Полум'я в лямпах здригнулося і стало тьмяним; в їдальні потемніло, наче якась темрява з окола входила і наповняла її. Далі стало зовсім темно. Слуги зчинили крик і заметушилися. Через мить вони кинулись по сходах на вулицю, стали там кричати, а хтось не знати чого побіг і покликав карабінерів, які зараз і прибули. Карабінери, слуги та сіньори, що і собі спустилися вниз, пішли нагору. Чимала юрба цікавих добивалася в надвірні двері. Ніхто ще не знав, що сталося, але всі були певні, що нещастє.
Коли розгніваний, стурбований і трохи засоромлений Паоло з'ясував карабінерам, що у нього тільки були пригасли лямпи і що з сього приводу слуги не знать чого вчинили галас, карабінери для порядку схотіли таки оглянути їдальню. Слуги взяли другі лямпи, засвітили і понесли перед ними. У їдальні вони поставили світло на столі біля пригаслих лямп. Полум'я в нових затремтіло і раптом погасло. Слуги і карабінери, опинившись в темряві, страшенно перелякалися. В сусідній покій були одчинені двері; там світилося, і купчилися люди, а в їдальні наче посліпли і кидалися сюди та туди, не знаходячи виходу. Нарешті вони натрапили на двері і вибігли. Останній, вибігаючи,
Знову зчинилося метушіннє, знову всі кинулись бігти униз по сходах разом з карабінерами. На улиці ці останні схаменулися і засоромлені вернулися нагору. Ідучи, вони зауважили, що одного з них нема, але подумали, що він забіг куди далі, або сховався, щоб не йти з ними.
Слуги знову засвітили нові лямпи, і карабінери сього разу вже самі внесли їх у їдальню. Ледве вони туди вступили, як полум'я у лямпах піднялося, витяглося огневими язиками і освітило червонястим світлом увесь покій.
Карабінери побачили, що там все порубано, а один з їхніх товаришів, той, котрого бракувало, лежав долі неживий. На його обличчі відбивався нелюдський жах, в руці він затискував оголену шаблю.
– Се вже п'ятий… – тихо сказав старий Альберто, сторож з першого поверху. – Сіньор Бенодетто, сіньора Марія, Пьєтро Лаванія, що цьомуне доймав віри і перебувши навмисне тут ніч, збожеволів, Енрікетта, моя небога, котра приходила сюди журитися і плакати, коли їй зрадив Антоніо Ерба, потім кинулася з вікна та розбилася на смерть, і от цей карабінер. Вонине хочуть, щоб після них хто тут жив…
Труп винесли, а покій замкнули. Паоло з родиною та слугами переїхав до отелю.
Про сю чудну подію багато говорили в місті та писали у часописах.
З того часу на третьому поверсі ніхто не живе.
1821 року в N. готувалися до повстання.
В палатах Кастелло на третьому поверсі щоночі збиралися повстанці на раду.
Андре Кастелло і його дружина Джулія були дуже багаті і все своє багатство віддавали на визволення рідного краю.
Тоді людей, котрі збиралися взяти участь у повстанні, було багато, але зброї бракувало, бо треба було на неї великих коштів.
Андреа та иньші провідці не знали, що робити. Треба було швидше підняти повстаннє поки вороги не дізналися та не приготувалися, або просто не позабирали повстанців по одному. Але ж без зброї нічого не можна було почати.
Поміж прихильниками визволення були багаті маркізи, графи та негоціанти, але вони нічого не давали, або давали дуже мало, або тільки обіцяли. Так само мало давали і багаті панії, щирі патріотки, що не вагалися виконувати найнебезпечніші доручення і не спиняли своїх чоловіків та синів брати участь у змові.
Ватажки все робили, аби здобути потрібної зброї. Андреа і Джулія віддали всі свої гроші, продавали всі дорогі речі, меблі, маєток, образи, статуї, зоставляли собі тільки те, з чим було зв'язано багато спогадів. Нарешті, коли негайно треба було грошей, вони заставили палати одному зі своїх знайомих Бендетто Порта, аби тільки швидше одержати потрібну суму.
Властиво Кастелло вже нічого не мали, але про це не думали, бо думали тільки про визволення країни.
Поки збирали зброю, стало відомо, що вороги починають здогадуватися. Треба було зараз підняти повстаннє, хоч і не все ще було готове. Краще було загинути в бою з надією на перемогу, ніж дістатися ворогові вдома неоружним.