Потойбiчне
Шрифт:
…Рано проснувся я, і раптом мені здалося, що встаю із домовини.
Потім вийшов на подвір'я з батьком. Спитав його, як йому живеться. Він довго мовчав, а потім почав жалітися:
– Зле. Таки так зле, що годі й виказати. Сам не вмію знайти ладу в тому всьому. Нечиста сила запанувала мною… Я став за попихача, за машину, що має працювати на жінчині та Нюнькові витребеньки, а мені самому ніде навіть місця нема. В усій хаті нема одної п'яді, де б я міг спокійно сісти. І до того ж та побожна відьма вічно жалить мене, що я лише про себе дбаю. Подумай лише, як ті всі побожні потвори вміють безбожно катувати! Вони обоє
Стежкою, садами вийшли ми на цвинтар, до материної могили.
Було тихо. Сонце цілувало землю, на ній будилися квітки з медом і запахами. Білі хмарки линули по небу, як лебеді по синьому морю.
Мати наче дивилася на нас із-за тіней дерев.
Старий шепотів:
– Я віз її до лікаря, а вона хотіла вертатися додому і дуже побивалася за тобою: «Хто буде йому співанок вечором співати?.. Гей, чи знайдеться коли в світі серце, аби відчуло мій біль?.. Як Назар підросте, то перекажи йому від мене, що я гірко працювала. Видко, мало я собі ласки в бога випросила, коли дав мені таку доленьку…» Тут ухопив її кашель, і вона зімліла… Пісня виколисала її і була щирою посестрою в радости і смутку, а вона була їй вірна до останнього подиху.
Мене охопив такий безмірний жаль, що мати враз з'явилася переді мною.
Її очі дивилися на мене, – моя безмежна туга воскресила її.
Я побіг додому і кинувся малювати її портрет.
Так минали дні.
В цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.
Глибока тиша навколо, надворі літо, в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з життя моєї матері.
Найраніше вона з нас усіх встає, найпізніше лягає. Праця й праця.
Як звичайно, вона порається сама в хаті – й тоді завжди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитві, бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивиться в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.
В лісі – джерело. Ось мати йде по воду, та не доріжкою, а мохом, куди ще ніхто не йшов.
Покійна будить в мені душу, і переді мною постає дивний світ образів.
Ось я лежу хворий, вона на ослоні біля вікна пряде кужіль. Останній промінь сипле золотий цвіт на її голову, в хаті тихо, лиш веретено фуркотить і летить рівно довкола. Я задивився в неї і в небо за її головою і прохаю, аби заспівала щось. І вона співає.
Опівночі мені здається, що в саду шумить смутно вітер. Буджуся – довкола сутінок, мати сидить у ногах, дивиться на мене і плаче нишком. Вранці я проснувся, і мені стало легше. Мати винесла мене на призьбу.
Над головою – блакитне
– Оце славне товариство виступає в похід, а онде леви везуть богиню в ясному ридвані, - вказує мати на хмари.
По нивах буяє вітер, дівчата мигають серпами, співанка стелеться далеко, як подільський лан.
Ой як ясненько, ой як миленько, куди сонечко сходить… А ще ясніше, а ще миліше, куди матінка ходить…
Мамо, мамо!.. Ти одна у світі свята. Недарма оспівують тебе поети.
Смерть закрила твої очі, як хмара ясні зорі. Батько сидів біля мене, задивився на портрет давньої дружини й проганяв рясні сльози.
– Тепер на старість не маю нікого, лиш її. Не раз у безсонну ніч здається мені, що вона стукає у двері, виходжу, а навколо – темно, глухо й пусто… Знаю, що не зійдемося вже там, тому живу з нею тут. І тону в споминах, тону, потопаю… А то явиться мені у сні – тиха, лагідна, як колись. «Вибачай, – каже, – що не додержала я тобі товариства… Дівчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в дорогу, а в полудні змучилися мої білі ніжки, і тяжкий сон зламав мене…»
Увійшла служниця і сказала, що «пані» кличуть.
Старий скривився і вийшов.
Служниця вбирала в кімнаті, поглядала то на портрет, то на мене. Я помітив, що хоче мені щось сказати.
Я почав з нею розмову і довідався, що небіжчик її тато служив тут давно. Потім вона оглянулася й шепнула:
– Я б вам щось сказала, але боюся…
– Кажи, я не видам тебе.
Присадкувата постать зігнулася, буцім стирала пилюку; обгоріле, некрасиве, але добре лице її було схилене над роботою. Я почув ось що:
– Пані й панич у великому клопоті, бо гадають, що ви приїхали відібрати свою землю. Перед татом криються, бо він – за вами. Але ви стережіться, бо вони хочуть підкупити якихось людий, зв'язати вас і відвезти десь, ніби, як це я зрозуміла, до такого дому, що в ньому тримають божевільних. Все по ночах пані з паничем радяться, я це підслухала та й кажу вам, тільки прошу вас дуже, не видавайте мене.
Нам инколи й не сниться, що одна людина копає під нами яму, а друга – рятує.
В якому оточенні перебував я весь час!
Аж тепер я зрозумів, чому мачуха й Нюнько стороняться мене…
Вечоріло. Я вийшов у ліс і ліг серед гущавини. Земля, як мати, приймала мою журбу. В світі – гамір і праця пекельна, а тут – дрімучий ліс, що обгортає спокоєм.
Прийшла думка про карлика.
Колись в одну хвилю розніс би був його кістки, а тепер дивлюся більше в себе: життя навчило терпеливости.
Спокійно й не без серця дивився я на карлика.
«Це ж, – думав собі, - та несита, чорна сила, що давить людину, чатує по всіх закутках, щоб ограбити, здерти шкуру, затоптати в болото. Якщо пустиш собі кулю в лоб, то ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…»
Думки блукали, як змучені журавлі над морем.
Раптом я почув тупотіння в корчах. Здавалося, звір гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився – спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлик, однією рукою відпихається від землі, а в другій – прут.
Я схопився й заступив йому дорогу.
Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.
– Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матері!..