Потойбiчне

Франко Иван Яковлевич

– Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! – і зітхнув.

– Що ж вам снилося такого?

Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:

– Снилося мені, ніби я пана спроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.

Гість дмухав на гарячий чай.

– А скажіть мені, Ксаверій,

кілько літ, як учителька втопилася у ставі?

Ксаверій зробив великі очі.

– Учителька?

– Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею.

Ксаверію мало чайник не вилетів з рук.

– Багато, а багато, я ще покоєвим був.

– А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в салоні?

– Тої дівчини? Чи жиє?.. Не знаю, прошу пана, не знаю.

– А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет?

Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:

– Йсусе Христе! Йсусе Христе!

* * *

Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.

– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.

– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.

– Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду наперед, заки він повіз приладить, перейдуся.

– Як пан прикажуть.

– Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем – для вас, а коло вази – для служби. Бувайте здорові!

– Щасливої дороги панові! Побіг наперед і відчинив хвіртку.

– А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Піде в чужі руки…

В половині алеї гість обернувся і ще раз глянув на старий двір, облитий золотими проміннями літнього сонця.

У хвіртці все ще стояв Ксаверій.

«Піде в чужі руки. А невже ж я свій?»

Пройшов алею, і схвильовані збіжжя пірвали його думки, як море лодку, і понесли світами. А він гладив колосся рукою і тішився, що таке буйне й налите зерно.

Перший здоровив кожного стрічного селянина, а люди дивувалися, звідки взявся такий чемний пан.

– Певно, не тутешній, – казали.

_______

Дріб– пташине м'ясо.

Клячник– спеціальна

підпірка для колін при молінні (від «клячати», ставати на коліна).

Мандатор – урядовець маєтку.

« Debet» було більше від «hebet»– витрати переважали над прибутками.

Гостина

Я спізнився до поїзду…

Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужі коні і глупий візник – як же тут заїхати на час?

Півмилі перед явірцем вийняв я з кишені годинник і, тримаючи його в руках, підганяв парубка:

– Їдь, Федьку, скоріше, бо буде пізно!

– Але де! – перечив він, потрясаючи кудлатою головою. – Як я колись тут із панночкою їздив, то сонце вже було геть-геть, – і ми не спізнилися. А нині?

І він показав бичевном позад себе так, що мало мені очей не вибрав.

– О! Щойно з полудня ступило.

– А коли ж ти їздив? – питаю.

– Коли? Аво, якось зимою.

– Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.

– То що з того?

– Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тільки їдь, бо буде пізно.

Ми не могли порозумітися. Мій Федько обстоював при своїм, що, мовляв, «колія» відходить тоді, як сонце зайде. Та й вже.

Я підождав якої чверть години і обіцяв йому «корону» (австрійська монета), як на час заїде, а коли й то не помагало, взяв батіг, і як знав та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд від'їхав.

Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору крім чорного, старого пса не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!

Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.

На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.

По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і – тихо.

Видно, як вечір спускається на землю… Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.

– А який там дідько розбиває двері! – зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. – Поїзд від'їхав, та й спокій!

– Я хочу підождати до другого, – кажу.

– Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.

«Дивне диво! – думаю собі. – Такий рух, а поїзди тільки в днину ходять». Але той самий жіночий голос пояснив мені, що тут, зараз за селом, у темній долині є такий непевний міст, що може кожної хвилини впасти, і тому туди ніччю ніякі поїзди не ходять.