Потойбiчне

Франко Иван Яковлевич

– Так повірте, що це є вашим обов'язком – бодай попередити її про небезпеку! Моя особиста роля тут кінчається, я зробила все, що було в моїх силах. Решту відповідальности я складаю на вас, бо більше не можу нічого для неї зробити. Вашої іронії та ваших притаєних посміхів і так досить для мене!.. Видно, я не маю найменшого дару слова, не вмію переконати про речі для мене очевидні, у які я безмежно вірю.

– Заждіть, Ріто! Щось мені тут неясне! Ви ж бо християнка, католичка?

– Це не має значення!

Водночас я в третьому поколінні китаянка. Не забувайте про це!

– Я не забуваю, навіть уважаю, що це гарно з вашого боку боронити своє походження.

– Але все ж не прив'язуєте найменшої вартости до моїх вказівок, порад! Ви, бачу, дуже певні своєї европейської вищости над Азією! Трохи занадто ви певні себе!

– А, може, панно Ріто, ви надто поверхнево судите мене, надто поспішно?..

– Не думаю! Ви ж бо віддавна почали цікавити мене. Зразу я мала таке довір'я до вас!..

– А тепер?

– Не знаю! В деяких ділянках ви такі завзяті, вперті, та иноді неприступні, тверді, як загартована сталь.

– Мені здається, що ужитий вами прикметник «загартована» найбільш правдоподібний, а решта в мене змінлива, як в усіх иньших людей.

– Та чому ж вам так трудно зрозуміти, признати, що у світі, понадто у китайському світі, можуть існувати злі та добрі сили, себто духи, як їх називає простолюддя, – і які мають великий вплив на людей.

– Бо трудно, Ріто, повірити мені без власного досвіду… Зрештою, життя і без духів таке складне, пощо ще більше ускладнювати його собі?!!

– Ось де вузол! Ви попросту барикадуєтеся. Ви, мабуть, багато пережили, надто багато терпіли у свому попередньому житті!..

– Можливо! Хоч я вже того не тямлю, на моє щастя. Терпіння треба вміти якнайшвидше забувати, якщо не хочете, щоб воно зовсім розквасило вас!..

– Ого-го! Ви не забули! Багато ви тямите! Про це кажуть, кричать ваші очі! Ви знаєте, у них є теж щось китайського!..

– І це можливо! Хто його знає, може, якраз у якомусь попередньому моєму житті!..

– І знову ця ваша іронія! Це та річ, яку я найповніше від вас приймаю! Це залегка на вашу вдачу гра!

– Це ані іронія, ані гра! Просто спроба легковажити деякі земські турботи! Це не завжди вдається, не завжди помагає, не всім!

– Дивна ви людина! Фаталізм, завзяття та м'якість – усе у вас переплетене. Трудно розібрати!

– Чи вам конче потрібна формула? Хочете проаналізувати мене, як якийсь хімічний складень! Це, напевно, невдячна праця. Ми, бачите, відбігли від теми, яка саме почала цікавити мене. Чи можу задати вам ще одне делікатне питання?.. Чому це з вашими переконаннями ви не буддистка?..

– Ви, бачу, знову робите натяк на мої повір'я! Зрештою, забобони не конче входять у філософію буддизму. Навіть скажу, не мають нічого спільного з ним.

– Ні, це не так ваші забобони

підказали мені це питання, як ваш загальний спосіб життя, ваші переконання! Може, я теж помиляюся, хоч, мені все здається, що буддизм підходив би краще до вашої вдачі…

– Це правда. Але… Моя мати напіванглійка, батько француз, вони обоє вірні католики. Я в них одна донька! Чи ж мала б я право завдати їм такий біль? Адже важливіше для них, аніж для мене, щоб я належала до їхньої релігії. Мені ж це не робить великої різниці, вони у нічому не обмежують мого способу життя!

– Розумію вас, панно Ріто, але мушу признати, що уважаю це за нову гарну рису у вашому характері.

– Бачу, ви мене переоцінюєте!

Ріта підвелася до виходу. У коридорі ще раз витягнула від мене обіцянку переконати Сімон та ще раз порадила негайно позбутися мандаринської пари. Переходячи попри манекенів, вона уважно глянула на жінку мандарина та аж ахнула зі здивування.

– Гляньте, гляньте тільки уважно на неї! Чи не бачите, що вона поволі приймає навіть вираз вашого обличчя. Вона пошкодить вам, наведе на вас якесь лихо, злидні, хворобу!.. Позбудьтеся її якнайшвидше, бо вона на вас теж помститься.

– Помститься? За що?

– За вашу невіру, за профанацію не ваших богів!..

– Ну, це ще можна уявити собі. Але чому вона мала би мститися на Сімон, цього я ніяк не можу збагнути!

– Не розумієте, що Сімон спрофанувала її? Зажадала від вас відірвати її голову, вдяглася у її маску та гралася нею, як яким опудалом. Виставила її на сміх людей, на сміх чужинцям. Не розумієте?..

– Признаюся, панно Ріто, що це все надто складне для мого світогляду, хоч я все-таки попробую дотримати обіцянки, переконати Сімон!..

– Та й себе теж, поки ще час!

– Це вже трудніша річ. Хоч, хто його знає…

– Я знаю. На жаль, я одна. Я навіть переконана, що ви самі переконаєтеся незадовго! Щоби тільки не було запізно!

І вона пішла.

А я незабаром дійсно переконалася, що за дивним чи не дивним, хоч напевно і нещасливим збігом обставин, у передбаченнях Ріти було багато правди! Сімон дійсно поважно захворіла. Хвороба поступала так швидко, що лікарі майже без труду відкрили рака, який вже почав розгризати їй горлянку.

Від самого початку до самого кінця мої щораз настирливіші просьби про інтервенцію бонзи не помогли. Сімон була вперта, а до того ж надто вірна католичка! Воліла вмерти, ніж захитати свою віру.

Три місяці пізніше я відвозила її до літака, який відлітав до Франції, де лікарі мали ще попробувати врятувати її операцією.

Операція навіть «вдалася» хоч їй лишилося усього кілька місяців, кілька страшних місяців життя перед не менш жахливою смертю, яку вона прийняла з подиву гідними терпеливістю та спокоєм.