Посланець
Шрифт:
— А хіба козаки не на нашому боці? Я чував, що вони в усьому підтримують запровадження нового порядку?
— Хто — козаки? — обурився майор. — Усе це химерні вигадки Розенберга, сидить у Берліні і всім задурює голови своїми кабінетними теорійками… Тих козаків ми тепер використаємо як тяглове бидло, як живий сільгоспреманент. Вже організовано майстерні, де виготовляються полегшені лемешики для людських запряжок. Навесні оратимемо землю на збатожених козачих спинах. Як завжди, фюрер був абсолютно правий, коли казав, що повойовані народи мають значення лише з економічної точки зору. Це раби,
Цієї миті увійшов супроводжуваний лейтенантом невеличкий дідок зі скуйовдженою борідкою. На ньому незграбно сидів брезентовий плащ, з-під якого виглядали гумові чоботи. У руках м'яв шапку-ватянку.
— Чому не запалив грубку? — порівняно непоганою російською мовою запитав майор.
— Якийсь незнайомий полковник, пане-гер, примусив мене мити його машину, — похмуро пояснив грубник.
— Як це — примусив? Ти ж на службі!
— А просто — дав ляпаса і пообіцяв пристрелити, мов собаку.
— Ну, дав він тобі по пиці, але ж не пристрелив. Куди ти подівся?
— Пішов митися і сушитися.
— А я мушу мерзнути? Що за дикий народ… Я тобі теж зараз затоплю по мордяці! Ти, свиното, видно тільки й тямиш, що мову жестів.
— Пане майор, — зупинив його Шеєр, — що то за людина? — Прикмети підпільника-радиста збігалися.
— Недолюдок, а не людина!
— Що він хоче? Я зовсім не розумію російської мови.
— У тім-то й річ, що він нічого не хоче, а надто — працювати. Справжнє двоноге втілення ледацтва! Та ще з ненажерливою утробою…
— Він у чомусь завинив?
— Розумієте, якийсь полковник примусив його мити машину, то він знехтував своїм обов'язком запалити у мене грубку. І от наслідок — ми з вами сидимо, як в морозильнику!
— Миє машини? — радо підхопив Шеєр. — Моя теж по дашок забрьохана!
— Гаразд. Вимиє! Та спочатку хай запалить грубку.
— Добре. А я тим часом попереджу свого водія. Мій Ганс може цьому дідові звернути шию, мов півню…
Лютке розташувався у машині по-панськи — розвалився і поважно читав свіжий номер «Панцер форан». «Опель» з особливою прикметою усе стояв. Мотор його тихенько хурчав, водій палив цигарку, ще якихось двоє бовваніли на задньому сидінні.
Шеєр відчинив дверцята і нахилився до Лютке:
— Підготуй спідометр… Цифри не забув?
— Ні.
— Слухай: зараз із сарая з дровами піде дідок. Потім він митиме нашу машину. Накажи йому протерти скло зсередини. Збагнув? Він зніме показання спідометра.
— Слухаюсь, гер гауптман!
Двійко в «опелі» тупили в них чотири ока. У Шеєра була єдина можливість зав'язати контакт з грубником, і то — миттєвий, коли той понесе дрова і заступить шлях.
Ось він вийшов із сарая. Навсебіч стирчать цурпалки…
— Шнеллєр, русіше швайне! — загорлав Шеєр, входячи в приміщення слідом за грубником, і швидко мовив у спину: — Потрібні виступці сорокового розміру. Не озирайтеся!
— Ношу сорок п'ятий, — буркнув той.
— Зараз митимете мою машину. Спідометр… Цифри… Терміново передайте їх до Центру. Крім того: в районі Ачікулак — Норток корпус «Ф». І ще: унтерштурмфюрер Майєр служить у Хейніша. Викликає інтерес. Вивчається. Будьте обережні: у дворі машина абверу. Все. Геть з дороги, свиното!
…І
Розділ тринадцятий
ОПЕРАЦІЯ «ГАЧОК»
Гауптман Адольф Шеєр губився у здогадках, а майор Анзор Тамбуліді знав…
Тридцять сьома армія під командуванням генерал-майора П. М. Козлова тримала оборону на рубежі Тереку і Баксану, від Змійської до Гунделена. Німці тихцем накопичували тут величезні сили — піхоти мали втричі більше, на кожну нашу гармату — по одинадцять своїх стволів, на кожен міномет — по десять. Танків у Тридцять сьомій армії зовсім не було, а ворог сконцентрував танковий таран з двох дивізій. Про це було вчасно повідомлено — висновків не зроблено. Рано-вранці 25 жовтня фашистські літаки розбомбили армійський штаб у Долинському. Загинуло і було поранено багато штабних офіцерів. Штаб перебрався в непідготовлений КП у селищі Хасаньї і втратив оперативне керівництво військом. Першого ж дня наступу німецькі танки на дільниці 626-го полку прорвали оборону і пройшли вглиб на 20 кілометрів. Почався відступ — без зв'язку, у напівоточенні…
Знав також Анзор ще й інше: німцю бути битим! Ось тут, на підступах до Орджонікідзе, на його околицях, звідки вже б'ють німецькі міномети. І це було не теоретичне знання, не ортодоксальна й тупа переконаність, а глибока віра, яка жила в ньому і в інших. Що ламало німця з усією його перевагою в танках і літаках, гарматах і мінометах, власних вояках і приневолених «союзниках»? Найкраще відповів на це Анзорові зворушливий і водночас героїчний документ [52] , з яким він познайомився в політуправлінні:
52
Нині зберігається в Московському музеї прикордонних військ.
«Протокол загальних партійних зборів застави № 12.
4 листопада 1942 року.
Присутні: Михеїв і Купріянов.
Порядок денний: Слухали товариша Алтуніна Федора Григоровича. Заява про прийом у партію під час бою.
Ухвалили: тов. Алтуніна кандидатом у члени ВКП(б), як такого, що довів у бою відданість партії, — прийняти.
Голова Михеїв.
Секретар Купріянов».
Протокол було нотовано на обгорілому, забрудненому клаптику шпалер, але складено по всій формі — з датою і підписами. До нього додано вже чистий протокол партійних зборів з докладною розповіддю парторга третього батальйону Г. Михеїва про обставини прийому до партії Алтуніна Федора Григоровича.