Посланець

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Щиро вдячний вам, пане Хейніше! Теж признаюся з усією відвертістю: я сподівався на вашу увагу, але отакого, справді батьківського, піклування, визнаю, не чекав… Щодо консультації. Боюся, що мені слід більше їздити і дивитися, аніж консультуватися. Зрозумійте мене правильно. У Берліні мене, здається, грунтовно просвітили — від Людендорфа до рейхсміністра Геббельса. Ось, на доказ, останній вислів рейхсміністра пропаганди щодо Кавказу. — Шеєр вдруге за цей день витягував на світ божий нотатник: — «Ми захопили країну на Сході не лише для того, щоб нею володіти,

але й для того, щоб організувати її передусім для себе. Ми ведемо війну за вугілля, залізо, нафту. Якщо до визначеного нашим командуванням часу закінчаться бої на Кавказі, ми матимемо в своїх руках найбагатющі нафтові області в Європі. А хто привласнить пшеницю, нафту, залізо і вугілля — той виграє війну». Після ж бесіди у верховному командуванні мене не полишає думка, що свою майбутню книгу я міг би назвати й так — «Завоювання Індії на Кавказі». Отже, приціл моєї наукової розвідки далекий.

— Якщо не таємниця, з ким мали розмову в ОКВ?

— Які від вас, пане Хейніше, можуть бути таємниці? З цього питання мене докладно консультував керівник відділу пропаганди генерал Ведель. На прохання самого рейхсміністра доктора Йозефа Геббельса. Отже…

— Отже, вам потрібен лише мій дозвіл на вільне пересування по всій фронтовій і прифронтовій смузі, — широко всміхаючись, зазначив Хейніш.

— Дуже було б бажано, аби не завдавати вам щоразу нового клопоту і не набридати нескінченними проханнями…

— Давайте ваш мандат. Ого! — вигукнув він, коли розгорнув документ. — Я знову щиро радію за вас, Адольфе, — такий я бачив лише у самого Дітріха!

У пам'яті спливла фраза, мовлена на заміській дачі під Тбілісі. Шеєр: «Проте мене чудово знає видатний діяч міністерства рейхспропаганди доктор Отто Дітріх».

— Хіба Дітріх тут? — запитав. — Я з ним добре знайомий.

— Тепер ви його побачите лише в Берліні. Днями він вилетів від нас по закінченні зйомок нової документальної стрічки для фірми «Уфа-фільм».

— Шкода..

— «Веселіше, Адольфе, гарною товариства вам стане! Чи ви вже забули, як я про вас подбав?

— О ні, пане Хейніш…

— Отож! А тепер останнє запитання: що чувати про вашу матір?

— Нічого особливого.

— Сподіваюся, ви не поділяєте її дивацьких поглядів?

— Ну що ви, гер штурмбанфюрер? Ми з батьком давно засудили її не гідну німкені поведінку. Одного того, що вона знехтувала вашою щирою дружбою і заборонила вам відвідувати наш дім…

— Так, так, — похитав осудливо головою Хейніш. — Ваша матінка — жіночка з норовом. Ледь не згубила кар'єру вашого батька і мою на додачу… Та, на щастя, все тоді добре минулося!

Раптом уперше за час їхньої розмови на столі у Хейніша задзвонив телефон.

— Хейніш слухає. Що?! — заволав він. — І ви досі барилися з таким повідомленням? «Не знали, не знали…», — передражнив когось. — Функеля повідомили? Ах, уже на місці… Так от — нічого не чіпати до мого приїзду! — штурмбанфюрер роздратовано кинув трубку. — Ще новина — вбито бургомістра. Отак і живемо, любий Адольфе, мов на вулкані… Майєре! —

гукнув і, коли рудий Віллі миттєво з'явився у дверях, наказав: — Ось мандат пана Шеєра. Поставте штамп без обмежень, потім подбайте про пана Шеєра згідно з моїми попередніми розпорядженнями. Свій сьогоднішній день присвятіть нашому гостеві з Берліна. На випадок чого — я в бургомістраті…

… Пан бургомістр лежав на підлозі долілиць. На потилиці його лисуватої голови запеклася кров.

— Знову — постріл ззаду, — зазначив Функель.

— Хто тут топтався й нишпорив? — спитав Хейніш, мацнувши швидким поглядом приміщення.

— Поліцаї, — зронив комендант.

— Ідіоти!

— Поголовно, — з похмурим сарказмом зголосився Функель. — А цей, — тицьнув пальцем на Зазроєва, — найбільший унікум! Це він, телепень, начовгав по підлозі болотом.

— Хто перший виявив труп?

— Двоє — бухгалтер Кляпрот і заступник Даурова пан Михальський.

— Затримали?

— Так точно!

— Кличте.

— Зазрой, ті пріводійт Кляпрот і Михальські. Бістро, свиня в чоботях! Пане штурмбанфюрер, бухгалтер гер Кляпрот — з фольксдойче, але теж недоумок. Навіть німецької мови не знає.

Аж тут повернувся, як завжди, неголений Зазроєв, що з гвинтівкою навперекіс супроводжував гера бухгалтера, підтоптаного й миршавого Кляпрота, сухенького старигана в окулярах у залізній оправі на зляканому личку, і сіренького, непоказного з голови до п'ят пана заступника.

— Фрейлейн Бергер, перекладайте, — наказав Хейніш. — Хто з цих двох побачив забитого перший?

— Я, — схвильовано пискнув стариган.

— За яких обставин це сталося?

— Розумієте, пане, — старого бухгалтера била гарячкова лихоманка, аж все його всохле тіло дивно тіпалося, — я приніс, як приношу щоранку, панові бургомістру папку з паперами на підпис. Зайшов, а пана Даурова нема…

— А хто був? — враз наполіг Хейніш.

— Труп, — злякано пробелькотів бухгалтер.

— Тьху!.

— Я ж казав, — зневажливо буркнув Функель, — що цей. бухгалтер — недотепа, хоч він і з фольксдойче.

— І що ви робили далі? — запитав Хейніш.

— Побіг до пана Михальського…

— Це так? — звернувся штурмбанфюрер до заступника Даурова.

— Так точно! Все свідчить про те, що пана бургомістра вбили під час несподіваного наскоку кіннотників-горян, що стався цієї ночі. Стріляли у вікно. Отвір у склі вказує на те, що постріл був один-єдиний. Але влучний. І не випадковий…

— Чому так вважаєте? — штурмбанфюрер підійшов до вікна. Не полишалося жодних сумнівів — стріляли з вулиці.

— Тому, що знайдено ось це, — відповів Михальський, простягаючи невеличкий аркушик.

Хейніш узяв папірець, подивився і передав Крістіні:

— Фрейлейн Бергер, що це таке?

Вона пробігла очима писане і суворо відповіла:

— Це — вирок.

— Що за чортівня? Який ще вирок? Читайте!

— «Ім'ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік, — роздільно читала Крістіна, — суд народів Північного Кавказу…»