Полтава
Шрифт:
— Положім його на бокун, лежати все-таки краще. І положили парубка, як мерця на лаві.
— Десь також розум посилати людину на таку заметіль.
— Я й собаки не вигнав би з хати. Добре, що з вовками не зустрінувся.
— Вовки не голодні тепер. Гадаєш, мало поживилися в Батурині.
— Над вовками святий Юр рейментує. Як кого дозволить з'їсти, то з'їдять, а не дозволить, так навіть не тронуть. Парубок приходив до себе.
— Принесіть котрий сала, — жартував великан. — Якщо він до сала не схопиться, так це не справедливий
— То він, мабуть, і до дівки не став би.
— Але до костей то так, — колов щасливого грача той, що програвся до нитки.
Парубок усміхався добряче. Його обдало тим прихильним товариським повітрям, якого поза козацьким життям не знайдеш. Був молодий, двадцятилітній, обличчя мав тонке, більше дівоцьке, як козацьке, вус ще не вкорінився добре, такий вус, що його ще пальцями треба зі шкури наверх підтягати.
Сердюки раді були гостеві. Все-таки хтось новий прибився, і, може, щось нового почують.
Не давали йому спокою, питалися.
Відповідав насилу.
— Так ти з Лебедина, кажеш?
— Еге ж, з Лебедина, — відповів, ніби кригу в хату вкотив.
Лебедин — це було страшне слово. Приходили на гадку колесо, шини, палі. Там мазепинців карали.
І хотіли, щоб розказував про тії кари, і раді були, щоб мовчав.
Парубок, промовивши «Лебедин», примкнув повіки, і біля його уст появилася морщина болю, ніби і його там на муки брали.
— Ти втік? — приставали до нього.
— Еге ж, — відповів, ніби крізь сон, і задрімав.
— Хай спить. Нема ліку над сон, — рішили і, не раді, що не довідалися нічого нового, розбрелись гуртами по вартівні. Хто в кості кидав, хто вірла грав. Влюблений козак знов плечима об стіну оперся, голову вгору задер і, зітхаючи, вдивлявся у стелю.
Вітер трохи ущух, другі півні співали.
Знов змінялися варти.
— Ще радять?
— Бог знає. В гетьманових покоях ще світиться. Кендзеровський снується кругом. Дивиться попід вікна, чи не заглядає хто та не підслухує.
— Цей нікому не вірить, навіть Рачкові — ні.
— Рачкові найменше вірити можна. Ті блазні лиш дурними прикидаються, а вони мудріші від нас.
— Як від кого. Але вірні. Скорше Апостол гетьмана зрадить, ніж Рачок.
— Вже оден апостол відрікся свого учителя.
— Не говори. Данило не з таких.
— Зробить Данило, що йому буде мило. Побачиш.
Парубок спав неспокійно. Кидав собою, аж нараз сів, потер рукою лоб, очима повів кругом. А тоді зсунув ноги з лавки і попросив пити.
Випив три чарки зразу.
— Отак було давно зробити. Видно, небоже, що ти козак.
— Бурсак, — відповів той. — Лебединський попович. Здивувалися козаки.
— Так чого ж тобі було втікати? — питалися.
— Дайте розкажу. — Обтер долонями лице і почав. — Як на гетьмана анатему кидати мали…
— На гетьмана? Анатему?.. Що тобі приснилося, хлопче?
— То ви нічого не чули?
Дивилися на нього, як на божевільного.
— Чи одно ми чували, але такого —
— Як не хочете, так не вірте. Не приїхав я тут, щоб вас дурить. Правду кажу, одного слова не збрешу. І не гадайте, що мені щось у голові попсувалося, — хоч тепер і збожеволіти не важко. Але я, дякувати Богові милосердному, при пам'яті.
Раменами здвигали й головами похитували, а бурсак розказував:
— Отож, як відомим стало, що архієреї у Глухів понаїздили, щоб викликати Мазепу, то нас, кількох лебединців, що в Київській академії вчилися, сказали собі: до такого безбожного діла рук своїх не приложимо. Навіть як співаки — ні! Невже ж ми не знаємо, хто таке гетьман і що він для академії зробив? Невже ж ми не величали й не славосла-или його, не підносили апотеозу, як добродієві свойому? А тепер щоб виклинати, з церкви святої викидати, проклинати від роду в род?
— І що? І що? — загуло кругом.
— Цілу ніч билися ми з гадками, що нам робить, щоб спинити це погане діло. Була гадка (не смійтеся, ми молоді, старечого розуму не маємо), була гадка тягнути жереб. Хто витягне, тому й підкрастися до царя…
— До царя? Підкрастися? — зашепотіли сердюки.
— Підкрастися і — вбити, — докінчив бурсак, важко зітхаючи.
Він сказав щось таке просте, а разом з тим таке дивне, що нікому й на гадку не приходило.
— Вбити царя?
— Гадаєте, не вбивали? — відповів палко бурсак. — А скільки кесарів римських не своєю смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей. Та не було такого, щоб сказав: нам треба це зробити, ми зробимо… А жаль, великий жаль! — І його обличчя скривилося.
Сердюки збилися в купу біля оповідача, щоб якого слова не пропустити.
— І що? І що?
— На другий день кажуть мені апостола читать. (У мене голос такий, що другого нема). «Не буду», — кажу. А вони до мене: «Мусиш. Сам цар слухатиме». І батько й мати, всі пристають до мене: «Читай», а я затявся і — «Ні». Аж десь до начальства дійшло. Прийшли і забрали мене. Посадовили в холодну. А в городі парад. Дзвони грають, гармати ревуть, аж земля дрижить. П'янство таке, що тверезого, мабуть, у цілому городі не було. Отож з того і скористала мати моя. Довірених людей післали, а за городом і кінь чекав. Сів я і при помочі Божій якось до вас добився.
Скінчив і відсапнув, ніби камінь важкий йому з грудей скотився.
Сердюки вже не приставали до нього з питаннями. Довідалися, хто він таке. і раді були погостити. Десь і закуска взялася, і плящину добули.
— Випий чарку, веселіше стане. Відпрошувався, ніби соромився.
— Горівка — не дівка, з ума не зведе, лиш на деякий час в голові запорошить, — заохочували.
— А може, ти тому не п'єш, що діла не зробив? Підіжди, ще молодий — поспієш! Деякий і постарівся, і нічого путнього не втяв.