Полтава
Шрифт:
А може, це підступ який, заговір?
Коли б не те, що боявся розбудити гетьмана, подзвонив би на чуру, а так підступив тільки до загадочного гостя і півголосом спитав:
— Ти хто? Гість мовчав.
— Ти хто? — повторив голосніше і підступив ще кроком ближче, майже лице в лице.
Замість відповіді почувся силуваний регіт:
— Ха-ха-ха!
— Цить — гетьмана розбудиш!
— Ха-ха-ха! Та й налякався пан Андрій!
Пан Андрій?.. Це знайомий голос.
Але гість відвертав від нього голову.
— Що за простацький звичай так нахабно поводитися з людиною? Плі конфіданс, ке ля знайоманс, — руки геть, мосіє Войнаровський!
Голос був хоч змінений, але знайомий. Невже ж це?..
І Войнаровський не втерпів. Обличчя з ковніра, як горіх з лушпини, добув, глянув і аж зжахнувся: перед ним стояла Обидовська.
— Ганно!
— Андрію!
Зніяковіли. Радість, здивування, тривога…
— Ти звідкіля?
— З другого світу.
— Ради Бога, тихіш, бо дядька збудиш. До кого прийшла, пощо?
— До тебе, щоб… — нараз захиталася і мало не звалилася з ніг.
Войнаровський вхопив її на руки і заніс на фотель, на котрім сам перед хвилиною сидів. Не пручалася, не боронилася, давала з собою робити що хотів. Порозтинав щільно защібнутий кожух, поздирав рукавиці зі стулених, мов з леду витесаних рук, вхопив чарку і насилу вливав крізь дрібні, зціплені зуби те вино, що для його наготовив був Кендзеровський.
Гостя все ще не давала знаку життя. Чи з великої втоми обімліла, чи продрогла і в теплій хаті в обморок попала, чи по дорозі на москалів наскочила і ранено її?
Того останнього боявся Войнаровський найгірше. Пальцями по вбранню і по тілі перебігав, але нігде сліду кулі, ані ніякої рани, на щастя, не завважав.
Хотів кликати Кендзеровського, та понехав ту гадку. Гетьманський покоєвий набігався весь день і, мабуть, спить так твердо, що його й добутися нелегко, а до того, хто його зна, може, приїзд пані Обидовськоі треба буде в тайні тримати?
На всякий спосіб незручно, щоб її застали в квартирі Войнаровського, серед ночі та ще обімлілу. Бог вість, які чутки пішли би по таборі…
Засунув двері від сусідніх світлиць і вискочив на ґанок. За хвилину вернув з повними пригорщами снігу. Рощібнув сорочку й натирав снігом груди.
— Ганно, ради Бога, що тобі? — благав, припадаючи до неї.
То снігом тер, то поцілуями розгрівав дрібні студені руки.
— Ганно, Ганнусю!
А вона голову безсило на поруччя поклала, тільки дві хвилі золотистого, буйного волосся пахучими струями поплили.
Від тих пахощів п'янів… Щось забутого, чарівного,
Забув про похід, про короля Карла, про дядькову булаву, про весь світ і прилип своїми гарячими устами до її студених. Спинився час, світ оповився блакитним туманом, — нічого не було.
— Це ти, Андрію?
— Я, Ганно, як тобі?
— Добре, краще й не треба.
— А може, тобі ще вина.
— І без вина я п'яна. Стривай, не йди! А то зі мною знову станеться щось таке погане, — полечу кудись. Але ж бо перестрашився пан Андрій!.. Прости!
— Що це її, Ганно! — і знову її уст хотів своїми шукати.
— Ні, ні, досить! Не годиться доброго зловживати, — наскучить.
І гладила його по висках, ніби хотіла впевнитися, чи це він.
— А посивіла тая головка? — питалася.
— Не знаю. В зеркало не дивлюсь. Я не жінка.
— Треба дивитися, Андрію, треба. Наслідник гетьмана Мазепи мусить бути такий гарний, як він.
— Не дбаю.
— Треба, Ганна того хоче. Та чого це в тебе так темно? Невже ж вашу милість навіть на свічку не стати? Так скоро зубожів утікач?
— Чури будити не хочу, хіба дровець до печі докину.
— Докинь, Андрію, докинь, най подивлюся на тебе, чи постарівся, чи відмолод.
— Ні те, ні друге, — для тебе я все такий самий.
— Ах, як же ви легко брешете, мужчини!
— А жінки?
— Ми?.. Як Бог дасть, — і всміхнулася, а разом з нею всміхнувся до Войнаровського весь світ.
Скоренько поправив у печі і знову припав до неї. Вдивлявся в сині великі очі, в би; лиця, в діточу усмішку на устах.
— Чого так видивився на мене, не бачив мене?
— Як ти змарніла, Ганно! Тільки ті очі світяться…
— Як у вовчиці.
— Щось також! Такі великі, гарні, до Мотриних подібні!
Відтрутила його.
— Так йди собі до Мотрі! Для вас що найкраще — то Мотря.
— Ти її сестра.
— Так що? Вона Мотря, а я Ганна. Цілувати одну, а думати про другу, гарно так? По-лицарськи це? Це ж ошука!
— Та що це ти! — почав, але зона не дала йому прийти до слова.
— Так, так. Всі ви влюблені в Мотрю. І гетьман, і Чуйкевич, і ти — всі. Дурійка якась найшла на вас з тією Мотрею. Закрила очі руками і вдавала, що плаче.
— Але ж, Ганно, я люблю тільки тебе, люблю, що й виповісти не вмію.
— Бідний мій! Навіть балакати не навчили!
— А ти все до насміхів скора. Приманиш, а тоді насмієшся і відтрутиш. Сама не знаєш, чого хочеш.
— Знаю.