Полтава
Шрифт:
Щораз то нові відділи помостом проходили, скоро, але, якмога, легко.
Люксембург нервувався. Вилазив на сидження і дивився перед себе, чи далеко ще до мосту. Рачок за полу його тягнув:
— Сідай, принце. І так дальше свойого носа не побачиш, бо дощ… Панта рей. Проклятий будь, Талесе [80] з Мілету! А щоб ти другого напитку і не бачив, — лиш воду.
— Ваша милість не люблять води?
— Ані в чарці, ані в чобогі, ані в голові.
80
Грецький
— Gut gebrullt, Lowe! [81]
— В голові гірше, ніж у чарці.
— А її там, мабуть, чи не найбільше.
— Можливо. Бо коли б не те, то на світі давно було б краще, ніж є.
— А в наших головах що?
— Вашої я не ськав, а в своїй мозок чую.
— Та чи не рідкий він?
— Аж загустий.
— Тому ви його водкою розпускаєте.
— У мене водка в шлунок іде, а не в голову. У шведів, мабуть, навпаки.
81
Добре заревів лев, добре сказаної (нім.)
— Це скажуть ті; що черепи наші розколупають колись.
— Не дуріть себе надією такої честі, хіба що вашу милість в Упсалі на лікарському виділі до бутлі зі спиртом встромлять.
— А вас у царській кунсткамері.
— Все-таки; що цар, то не медик.
— Оба вони різника, мій пане.
— Але цар різник з Божої ласки і на велику руку.
— На велику. Боюсь, щоби він вашої України в одну велику різню не перетворив.
— А тоді щоб до Швеції не пішов, — доповів Рачок.
Замовкли. Дощ капав за обшивку.
— Маю вражіння, що під окапом стою, — почав гетьманський блазень.
— А я, хоч і під окап рад би, — зітхав Люксембург, — не шанують нас, пане-товаришу, не шанують. Навіть нам повозу з будою не дали.
— Повози з будами під старшинські жінки підкотили. У нас, бачите, для жінок мається особлива ввага.
— Так, так. Чув я, що українки своїх чоловіків за чуба кріпко тримають.
— Лучається, що й чужих під патинок беруть, як ось Анна Реіна, покійного князя Ярослава вродлива доня.
— Анрі Першого жінка?
— Ваша милість і в історії на всі чотири ноги куті?
— В Упсалі дечого полизать довелося. Та більше з власної ерудиції знаю. А все ж таки земляків ваших ніяк не розберу. Край широкий, народ великий, а як колись моїх предків закликали, так і тепер нас кличуть, щоб у них лад завести.
— Вас кличуть?
— Так, Карла XII і мене.
— Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.
— Приповідки, мій пане, дуже-то ви маєте дотепні, але в головах дотепу небагато.
— Як у кого.
— Можливо, та, на жаль, якось того не видно. Гляньте кругом. Якою Господь создав отсю землю, такою вона й залишилася. Ніби тут людей ніколи й не було.
— Це тому, бо асе до нас якісь чужинці лізуть: хазари, половці, татари, москва.
— В необгородженім городі і свиня гість.
— Це правда.
—
— Не давали.
— І не хотілося. Урожайна земля розлінивила вас. Грали б ви на своїх бандурах, як еольці, співали б тужливих пісень, як дорійці, репетували би думи, як йонці, плавали б на байдаках по Чорному морі, як нормани, але як готи засукать рукави до роботи, до того в вас нема великої охоти.
— Ого! То ви й римуєте, принце!
— Від римів, ял від мух, не обженетеся.
— Хіба в Швеції мухи і зимою літають?
— Краще мухи зимою у повітрі, ніж літом у голові.
— Ви, як бачу, кусливі, принце.
— І найлагіднішого чоловіка розізлить дурнота людська.
— Лиш філософа ні.
— Блазні ми, а не філософи, пане Люксембург.
— Les extremes se touchent [82] , мосці пане Рачок. Як філософи воюють, так блазні філософують.
82
Скрайності сходяться (приміт. авт.)
— Алюзія [83] до короля?
— Краще алюзія, ніж ілюзія, мій друже. Гореч підсувається мені до горла.
— Прескорбна єсть душа моя, принце. Але, як бачу, все-таки ми посуваємося вперед.
— Щоб опісля вернутися назад.
— Світовий закон сильніший нашого хотіння.
— Щоби хотіти, треба мати силу. Горе немічному хотінню.
В'їздили на міст.
Рачок шапкою здоровив лівий берег Десни, Люксембург правому посилав прощання поза себе.
83
Натяк.
XXIV
— А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на війні вещ самая первая і коштовнішая.
— А як заб'єш?
— Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо безмовнеє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м'ясо для собачонка сам зжерав, а собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив.
— Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили.
— Ну да, да…
Попивали вино з погребу дідича; закушували гусячими вудженими ніжками, котрим мало не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками, котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті «очень іскусно» приладжував.
Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не знаходилося нічого більше.