Полтава
Шрифт:
— Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта суєт і всяческая суєта.
— Vanitas vanitatum [65] , — як відгомін, повторив за ним Люксембург.
— Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.
— Великі люди до історії переходять.
— Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця,
Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька.
65
Суєта
Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз'яснилося.
— Величаво!
— Правда?
— Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує.
— Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях [66] . Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося.
— Гадаєте?
— Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев'ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі — це головне завдання монарха, І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако… — І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла.
66
Відзнаки.
Дев'ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був — і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п'ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: «Присилайте військо і гроші». Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може. але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції здирає.
— А Хмельницький що з Україною робив?
— Правда. Великої жертви він від неї бажав, але ж і Україна велика, а до того всякому було відомо, за що батько Богдан бився. Він чужих земель не захоплював, як Карло, а свої відбивав, волю народові добуваючи. Боюся, щоб шведи не перевернули порожнього королівського престола або не посадили на ньому когось другого.
— Кого б то?
— У Карла є сестра, Ульріка-Елеонора. Можуть віддати її.
— За кого?
— За кого? Коли б я шведською дипломатією заправляв, то поза плечима Карла посватав би її за Петрового сина, за царевича Олексія, і його посадив на шведському престолі. Так і покінчилася б війна шведів з москалями.
Люксембург сумно покивав головою.
— Не знаєте ви шведів, мій пане. Вони того ніколи не зроблять. Скорше останній швед ноги задре, ніж свого короля зрадить. Такий це народ.
— Глупий! Люксембург здригнувся.
— Не кажіть того, коли хочете зі мною дальше дружити. Макіавель! — і Люксембург
Гетьманський блазень зрозумів, що непотрібно вразив свого товариша.
— Га, що ж! Не наша річ турбуватися долею народів. Нас до цього діла не кличуть. Наша річ розвеселювати своїх хлібодавців, і ми це робимо по змозі наших сил. Гадаю, що завдання наше сповняємо куди краще, ніж усі їх міністри й генерали. Любимо їх, — правда?
— Я свого — так.
— Я теж. Мій старий гетьман такий гарний, хоч старий. Рука в його, як у гарної пані. Мала;, довга, біла, мов з мармуру викута. І стать яка! А які складні рухи! Кождий зворот голови, мов добрим малярем придуманий. Люблю дивитися на нього.
— Любите його за те, чого вам Господь відмовив.
— Можливо.
— Я теж до свойого прив'язався, як собака до пана. Сам не знаю за що. Нерозгадана в його вдача. Буває, цілими тижнями слова доброго не скаже. Думає або у книжках риється. Філософів читає… Чули ви про Ляйбніца?
Рачок подумав хвилину і спитав:
— Монади?
— Не лиш те. Цікаві його «Нові досліди», звернені проти Лока. Лок каже: «Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах». А Ляйбніц додає: «Крім духа».
— Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом.
— Ваша милість, як бачу, також філософують.
— Поволеньки. Мій старий любить іноді з мудрим чоловіком побалакати.
— Себто балакає тоді з вами, — що?
— А так. Бо другі звільнені від обов'язку думання. Добувають слави і маєтків, а ти думай за них. Хтось же думати мусить. Думка, як час, простір і рух, хоч не вловима, але все-таки вона є і своїх прав домагається.
— Добре сказано.
— Гадаєте, ні? Думка перелогом лежати не може. А все ж таки Рей від Ляйбніца хитріший.
— Хто таке Рей? Не чув я про нього.
— Наш брат шляхтич. І шляхоцька філософія у нього.
— Має свій систем?
— А все ж що має: Carpe diem [67] .
— Себто?
— Не оглядайся на других, а збирай солодощі життя, де і скільки можеш, не думаючи, звідки воно береться і пощо.
— Так, так. Звідки і пощо? Це найгірші слова, вони нам затроюють життя. Щасливий той, що вичеркнув їх зі свойого лексикону. Жий, не питаючи, звідки це життя береться і пощо воно?.. Та, на жаль, я тієї штуки не вмію.
67
Користай з нагоди, лови день.
— Гадаєте, що я її навчився? Тому-то й завидую Реєві, його життя чесної людини… Тю!
— Що таке?
Рачок вправним рухом кинув королівський плащ назад на спинку крісла.
— Людською кров'ю від тієї мантії заносить.
— А ви хотіли б, щоб жіночими пахощами пахло? Мій пан об жінки не треться.
— А мій, хоч старий, не гордує ними. Це чорт, не чоловік. Як Фавст Мефістові, так він, мабуть, запродав чортові душу ради жіноти.
— Чув я про це, що він до жінок, а жінки до нього липнуть.