Полтава
Шрифт:
Від Гадяча знов закурилася дорога. Вітер нею в Ромни гонив. На санях візник і дві жінки. Чуйкевич Мотрю пізнав і поскакав назустріч. Біля Мотрі сиділа Обидовська. Обі горіли від морозу і від зворушення.
— А ви чого? — крикнув Чуйкевич і зараз таки схопився: — Як можна! Тут небезпечно!
— Тому й ми тут, — відповіла Мотря.
— Божевільна? Бачиш? Бій!
— Не балакай багато. Де гетьман? — і вискочила з саней. За нею Обидовська.
Якась куля заблукалася й перелетіла попри них.
—
— Пусти! Де гетьман — чуєш?
— В чотирикутнику, перед нами, безпечний. В чотирикутнику серед трабантів і сердюків сидів на коні гетьман, випрямлений, спокійний, о двадцять літ молодший. Даром підбігали до нього то Орлик, то Войнаровський і просили, щоб зіскочив з коня, бо москалі прицілюються до нього, — не слухав. Казав, що йому з коня краще видно.
— Цей також буцім смерті собі шукає, — шепнув оден із королівських трабантів до свого найближчого сусіда.
— Як наш король.
— Дібралися, як зі свічкою в днину.
— І вожд не дурний з нього.
— Гарні прикази дає. Стереблять Москву.
Балакали сміло, бо ніхто їх мови не розумів. А козаки і справді теребили драгунів і калмуків. Чимраз жалібніше лунало дике «І-і-і!», і чимраз слабше ревіло «Гур-ра!». Не були це вже крики надійної побіди, лиш болючі верески погрому. Чимраз менше баранячих тулубів і зелених каптанів вискакувало з поперечних улиць, а чимраз більше людських тіл валялося в снігу. Сніг був не білий, а рудий, як з кервою перемішана каша.
Мотря бігла до чотирикутника, за нею ледви наспівала Обидовська. Обох лиця паленіли, очі горіли. Виглядали, як валькірії.
Козаки розступалися перед ними, лиш трабанти загороджували їм дорогу довгими, рівними шаблями.
— Іване Степановичу! — крикнула Мотря. Гетьман озирнувся і дав трабантам знак, щоб перепустили пані.
Щолиш тепер зіскочив з коня і подав їм руку.
— А ви тут чого? — спитав подібно, як Чуйкевич.
— Ваша милосте, кінчайте скорше діло і доганяйте короля! — говорила, ніби приказувала Мотря.
— Ого! Скучилося королеві за мною?
— Діло поважне. Переловили ми шпига.
— Без шпигів війни не буває.
— Він москалям вість про похід на Гадяч подав. Це ви з передньою царською сторожею б'єтеся, а за нею велика сила йде. Захопить вас.
Гетьман глянув на Мотрю. Коли би хто другий з такою вісткою прийшов, то розпитував би, який це шпиг, де, коли і як зловили, але Мотрі не питав.
— Спасибі. Діло дійсно, як бачу, поважне.
Скочив і казав трубіти до збірки.
— Ще лиш часочок, — просив Мручко, почувши голос сурми. — Як же їх без науки лишати? Роззухваляться дуже.
Сурмачеві
— Овва! Не люблю я такого поспіху, — жалувався Мручко, витираючи шаблю до кінського хребта. — Негарно переривати чоловікові діло.
Але довідавшися, на яке тут діло заноситься, гукнув на Сидора:
— Бери, сирото, два десятки щокращих моїх козаків і скачи до скриньок. Але вважай! Їх, а не Одарки пильнуй. Бе-ре-жись!.. А я, — додав, — на цей раз біля гетьмана залишуся. Може, тут краще пригоджуся.
XIX
Та на цей раз біля гетьмана Мручко не пригодився. Москалі зайняли опущені Ромни і своїм старим звичаєм взялися їх грабувати. Знали, що роменці заробили дещо на шведах і козаках за квартири, за їжу, горілку і всякі вислуги, і як же воно було би, щоби ці гроші не перелилися в бездонні московські кишені?
Почали їх переливати разом з людською кров'ю, і, відбираючи гроші, відібрали не одному життя.
Тямили Ромни половців і татар, але коли би вони балакати вміли, то, мабуть, і сказали би нам, що воїни Петрові страшніші від тамтих.
Зайняті грабіжем, насильством над жінками і безпотрібним кровопроливством «от нічего ділать», навіть не прібували доганяти гетьмана.
Даром командант давав такий приказ, даром сурмачі по цілім городі бігали й сурмили на збірку. Хоч ти йому до уха труби, то він не рушиться з місця, поки не вкраде, не обрабує і не вб'є.
— От тобі народ! — жалувався пузатий майор.
— Дисципліни нікак не панімаєт.
— Широка руская натура, — потішав його ад'ютант.
— Коли б нам так із-за тої широкої натури та не було завузьке.
— Тобто як?
— В дибах або у петлі.
— Божа воля.
— Божа і царева, — заспокоювали себе з монгольським фаталізмом. І що їм другого було робити? Тут не щодесятого, а щодругого треба би було вішати за грабіж та кровопроливство.
І хто це мав робити? Тих кількох старшин, що на війну гляділи, як на прикру конечність, а не як нагоду до широкої забави?
Тому-то не лиш козацький обоз, але й гетьман зі своїми сердюками й компанійцями щасливе добулися з халепи, в яку так несподівано попали були в Ромнах. Вночі прибули до Липової Долини, якраз в половині дороги з Ромнів до Гадяча. Вся Липова Долина кишіла людьми, шведами й козаками. Багатьом доводмлося ночувати під голим небом. Перевертали сани, складали одні біля других, зв'язували, щоб вітер не порозтручував, захищувалися від бурі і від стужі, як могли. Одного цілого плота, одних воріт у Липовій Долині не лишили.