Полліанна
Шрифт:
— Так, міс, я старий Том — садівник, — відповів він. Стримано, але так, ніби він не міг цьому протистояти, Том простягнув тремтячу руку й погладив світле волосся дівчинки. — Ви так схожі на свою матінку, маленька міс! Я знав її, навіть коли вона була менша за вас. Уже тоді я працював у цьому саду.
У Полліанни на мить перехопило подих.
— Справді? Ви знали мою маму, коли вона ще була янголом на землі, а не на небі? О, будь ласка, розкажіть мені про неї! — благала дівчинка, вмощуючись
Із будинку почувся дзвінок. Наступної миті через задні двері випурхнула Ненсі й кинулася до Полліанни.
— Міс Полліанно, хіба ви забули, що дзвінок означає сніданок? — загукала вона, підхоплюючи дівчинку й тягнучи її до будинку. — А в інших випадках — обід чи вечерю! Однак він завжди означає, що ви маєте кинути все й щодуху мчати до їдальні, хоч би де були! А якщо не робитимете цього, що ж, доведеться вигадувати, із чого в такому випадку можна радіти, коли лишаєшся голодною! — закінчила служниця, заганяючи Полліанну в будинок, немов квочка неслухняне курча.
За сніданком усі кілька хвилин їли мовчки, аж поки міс Поллі не побачила двох мух, які із дзижчанням влетіли в кімнату і почали кружляти над столом. Вона не втрималася від зауваження:
— Ненсі, звідки в будинку взялися ці мухи?
— Не знаю, пані, у кухні їх не було. — Звечора Ненсі була надто налякана й заклопотана, щоб помітити відчинені вікна в кімнаті Полліанни.
— Мабуть, це мої мухи, тітонько Поллі, — повідомила дівчинка, радісно усміхаючись. — Зранку нагорі їх була сила-силенна! І вони непогано розважалися!
Ненсі швиденько вийшла з кімнати, забравши з собою таріль зі свіжими кексами, які вона щойно внесла.
— Твої мухи? — видихнула тітка Поллі. — Що це означає? Звідки їм узятися в будинку?
— Тітонько, звісно ж, вони залетіли знадвору через відчинені вікна. Я сама це бачила.
— Ти бачила це! Тобто ти відчинила вікна, коли на них ще немає москітних сіток?
— Що є, то є, тітонько, сіток там таки не було.
Цієї миті до їдальні увійшла Ненсі. Її лице здавалося незворушним, проте чомусь було дуже червоним.
— Ненсі, — суворо наказала міс Поллі, — постав нарешті ті кекси і йди до кімнати міс Полліанни. Там зачиниш усі вікна і двері також. Пізніше, коли впораєшся із вранішньою роботою, пройдися по кімнатах з мухобійкою. Знайди усіх мух — до єдиної!
Потім вона звернулася до небоги:
— Полліанно, я замовила москітні сітки для вікон у твоїй кімнаті, бо це мій обов'язок. Та мені здається, ти зовсім забула про те, яким є твій обов'язок.
— Мій обов'язок? — Полліанна здивовано округлила очі.
— Звісно. Я знаю, що зараз досить спекотно, проте дуже прошу тебе тримати вікна зачиненими, поки не привезуть сітки.
— Читати? О, дякую, тітонько, я просто обожнюю читати!
Міс Поллі глибоко вдихнула і зціпила зуби. Полліанна замислилася, дивлячись на суворе обличчя тітки.
— Тітонько Поллі, ви вже пробачте, що я забула про свій обов'язок, — мовила вона. — Я більше не відчинятиму вікон.
Тітка Поллі нічого на це відповіла. І більше не говорила — аж до кінця сніданку. Потім підвелася й пішла до книжкової шафи у вітальні. Звідти вона взяла маленьку брошуру і повернулася до небоги.
— Саме про неї я тобі й казала, Полліанно. Піди до своєї кімнати і прочитай це просто зараз. Я піднімуся до тебе через півгодини, і ми оглянемо твої речі.
— Дуже вам дякую, тітонько Поллі! — вигукнула дівчинка, прикипівши очима до величезної мухи на обкладинці. Наступної миті вона вибігла з кімнати, гучно гримнувши дверима.
Міс Поллі спохмурніла, трохи провагавшись, підійшла до дверей і відчинила їх. Однак Полліанни вже не було видно — лише чутно, як маленькі ніжки тупотять сходами на горище.
Через півгодини міс Поллі піднялася до кімнати небоги. Кожна рисочка на її обличчі дихала суворістю. Коли вона відчинила двері, Полліанна зустріла її справжнім вибухом захвату.
— О, тітонько Поллі! Я ще ніколи у своєму житті не тримала в руках настільки цікавої книжки! Я така рада, що ви мені дали її почитати! Я навіть не уявляла, скільки всього мухи можуть переносити на своїх лапках і…
— Годі, Полліанно, — перервала її тітка Поллі. — Принеси свій одяг, я хочу на нього поглянути. Те, що тобі не підходить, ми віддамо Салліванам.
Дівчинка з полегшенням поклала брошуру й пішла до шафи.
— Боюся, ви подумаєте про мій одяг ще гірше, ніж леді з Жіночої допомоги, бо вони вважали що в такому вбранні і на люди соромно з'являтися, — зітхнула Полліанна. — Останнім часом серед пожертв траплявся переважно одяг для хлопчиків та дорослих. До речі, ви коли-небудь приймали такі пожертви, тітонько Поллі?
Побачивши розгніване обличчя тітки після цих слів, Полліанна мерщій виправилася:
— Ох, звісно ж, ви такого не отримували, — поспіхом вигукнула вона, заливаючись рум'янцем. — Я й забула, що багаті такі пожертви не отримують. Проте знаєте, я іноді ніби забуваю про те, що ви багаті, особливо в цій кімнаті.
Міс Поллі від такого аж рота роззявила, проте слів у неї не було. Полліанна ж, здавалося, навіть не зрозуміла, що сказала щось не те, ба навіть образливе, і продовжила: