Поезії

Франко Иван Яковлевич

Написано 3 лю­то­го 1916 р.

ЧОМУ НЕ СМІЄШСЯ НІКО­ЛИ?...

Чому не смієшся ніко­ли? Чи в твой­ому серці зи­ма, І го­ре змо­ро­зи­ло ду­шу, Що сміху у горлі не­ма? Чому не смієшся ніко­ли? Чи, мо­же, ле­жить який гріх Великий на твоїм сумлінні І здав­лює радісний сміх? Лежить який­сь сму­ток таємний На твоїм чу­довім чолі, І усміх твій - на­че під осінь Всміхається сон­це у млі.

ОТСЕЙ МА­ЛЕНЬКИЙ ІНСТРУ­МЕНТ...

Отсей ма­ленький інстру­мент, Холодний та блис­ку­чий… Один ки­вок… один мо­мент… І крові ключ ки­пу­чий… Легенький крик… без­сильний шепт, А там - поклін покірний, - Отcе весь лік, от­се ре­цепт На весь мій. біль безмірний. В от­сей ма­ленький інстру­мент Кладу ма­леньку ку­лю І замість люб­ки на мо­мент Його до сер­ця ту­лю. Один ки­вок… ле­генький гук, Неначе свічка зду­та, І він з моїх упа­де рук, І з ме­не спа­дуть пу­та. Один

мо­мент - хіба ж се гріх? І по­що так страж­да­ти? Марний ко­мар, пус­тий горіх, Та й по­що за­ва­жа­ти? Ядро зав­мер­ло - геть мар­ну, Порожнюю луш­пи­ну! Один ки­вок! За мить од­ну Навіки я спо­чи­ну.

ТАК, ТИ ОД­НА МОЯ ПРАВ­ДИ­ВАЯ ЛЮ­БОВ...

Так, ти од­на моя прав­ди­вая лю­бов, Та, що не суд­же­но в житті їй вдо­вольниться; Ти най­тай­ніший по­рив той, що бу­рить кров, Підносить грудь, та ба - ніко­ли не спов­ниться. Ти той най­кра­щий спів, що в час вітхнен­ня сниться, Та ще ніко­ли слів для се­бе не знай­шов; Ти слав­ний под­виг той, що я б на нього йшов, Коб віра сильная й мо­гу­чая дес­ни­ця. Як згуб­ле­ну лю­бов, нес­пов­не­не ба­жан­ня, Невиспіваний спів, ге­рой­ське по­ри­ван­ня, Як все най­ви­щеє, чим ду­шу я корм­лю, Як той огонь, що враз і гріє й по­жи­рає, Як смерть, що за­би­ва й від мук ос­ло­бо­няє,- Отак, кра­са­ви­це, і я те­бе люб­лю.

ХОЧ ТИ НЕ БУ­ДЕШ ЦВІТКОЮ ЦВІСТИ...

Хоч ти не бу­деш цвіткою цвісти, Левкоєю па­ху­чо-зо­ло­тою, Хоч ти пішла се­ред юр­би плис­ти У оке­ан що­ден­щи­ни й зас­тою, То все ж для ме­не яс­на, чис­та ти, Не пе­рес­та­неш буть мені свя­тою, Як цвіт, що стужі не заз­нав ні спе­ки, Як іде­ал все яс­ний - бо да­ле­кий. Я по­не­су те­бе в душі на дні Облиту ча­ром свіжості й лю­бові, Твою кра­су я пе­рел­лю в пісні, Огонь очей в дзвінкії хвилі мо­ви, Коралі уст у рит­ми го­лосні… Мов зо­ло­тая муш­ка, в бурш­ти­но­вий Хрусталь за­ли­та, в нім віки три­ває, Цвістимеш ти,- покіль мій спів лу­нає.

EX NIHILO [2]

(Монолог атеїста)

I

Нема, не­ма вже гос­по­да на небі! Немає твор­ця, ані са­мо­держ­ця, Нема то­го, що все­мо­гу­чим сло­вом Усе з нічо­го вивів! На­че тінь Велика, за­ля­гав він світ цілий, Тьмив моз­ги людські сотні ти­сяч літ. Стискав сер­ця залізни­ми кліща­ми Тривоги, шар­пав душі, кров хлеп­тав І теп­лу па­ру різа­но­го тіла Хапав в не­ситі ніздрі! Мов опир, На груді людськості чапів той при­вид І ви­си­сав її найліпші со­ки. А нині щез він! Сон­це! Сон­це! Світло! Нема йо­го! Сво­бо­да! Я, черв’як, Я, не­зап­римітний атом в при­роді, Я вбив йо­го, роз­па­на­хав, розвіяв! Я стріла­ми ду­мок мо­гу­чих, яс­них Наскрізь про­шиб йо­го і по­ва­лив Додолу, мов Да­вид той Голіафа. Мечем знан­ня і досвіду людсько­го Я го­ло­ву йо­го відсік. Моя побіда! Його не­ма і не бу­ло ніко­ли! Я пхнув йо­го у те ніщо безмірне, З кот­ро­го по­во­ро­ту вже не­має! Ох, кілько тру­ду, го­ря і терпіння Се діло стоїло! Як­раз сьогодні Минає двад­цять літ, як я, вер­нув­ши Із дов­гих по­до­ро­жей по чу­жині, Із дов­гих студій, з’їздив­ши Євро­пу, Пізнавши най­мудріших, най­вченіших Людей, які жи­ли лиш в тім часі, Зібравши мудрість всіх віків ми­ну­лих, Що зло­же­на в ста­рих книж­ках, узявсь За сеє діло. Двад­цять літ над ним Сидів я. Мов за­ко­ха­ний ко­ханці, Йому я відда­вав най­кращі хвилі Життя, всі по­ри­ви душі, мо­мен­ти, Коли з дже­рел таємних в нашім серці Підноситься чут­тя мо­гу­чий при­лив, А в моз­гу дум ши­ро­ких і блис­ку­чих Цілі рої сну­ються. Все те я У ро­зу­мовій кузні нев­то­ми­мо Варив і пе­ре­ко­ву­вав, ост­рив І шліфу­вав, і кров’ю сер­ця сво­го, Слізьми гірки­ми гар­ту­вав, і тут, В сю кни­гу, все скла­дав, у сю ве­ли­ку Зброївню ду­ху людсько­го. Во­на Мій скарб єди­ний і моя зас­лу­га, Моя Аме­ри­ка, що я відкрив, Завоював і закріпив навіки Для всеї людськості. Яка дрібна, Нужденна і кро­ва­ва та но­ва Земля іспанська суп­ро­ти моєї! Чим ті ве­ликі скар­би Мон­те­су­ми І зо­лоті ко­мо­ри пе­ру­анські Супроти тих пе­рел не­оцінен­них, Супроти то­го світла і сво­бо­ди, Що зло­жені так щед­ро в моїй книзі! Ті скар­би зслиз­ли, на­че дим, лиш крові Потоки по­ли­ли­ся зад­ля них, І го­ре без­ко­неч­ним лан­цю­гом За ни­ми тяг­неться; мій скарб дає Всім во­лю та но­ве жит­тя. Сей світ, Де досі ми жи­ли мов гості, на­че Убогі си­ро­ти, що батько з до­му Прогнав в чу­жи­ну, - світ от­сей віднині Робиться наш, і ми йо­го па­на­ми! Не по­за ним, в нім на­ша вітчи­на! Не по­за ним, а в ньому вічні ми. Не по­за ним, а в ньому тре­ба нам Устроювать собі жит­тя і щас­тя. Все інше - бай­ки, дим, ма­на і сон, Сон дітської уяви… Як же бідні, Нужденні ті каз­ки жидівські, що нам Накинено як дог­ми, що відмал­ку Кормлять нас ни­ми, си­лою вби­ва­ють Їх в мо­зок наш і ви­да­ють за верх Премудрості, за відкрит­тя са­мо­го - Самого бо­га! Як же бідні, глупі Дитинячі каз­ки, зовсім під па­ру Тим, що у нас старі ба­би го­во­рять! Світ ще не має шес­ти ти­сяч літ, Сотворений од­но­го тиж­ня! Лю­ди Були ро­зумні зра­зу і святі, Невинні і безс­мертні! Зем­ний рай Був їх жит­лом. Змія зве­ла їх. Бог За не­су­раз­ну, дітськую про­ви­ну Прогнав їх з раю і прок­ляв навіки Їх і весь рід їх, пом­ра­чив їх ро­зум І сер­це поп­су­вав, а потім, потім За шти­ри ти­сячі років пос­лав Їм сво­го си­на - і по­що? щоб той З рук тих са­мих лю­дей при­няв страш­ну, Ганебну смерть, і тим, що би по­вин­но Ще більший гнів, ще тяж­чеє прок­лят­тя На рід весь людський на­вес­ти, тим він Мав бо­жий гнів пе­реб­ла­гать за те, Що яб­лу­ко Адам у раю з’їв! Безглузда каз­ка й не за­бав­на навіть, Бо з неї кров’ю пах­не, без­сер­деч­ним Гнівом, заїлістю сліпою. Бог, - Говорять наші вчи­телі пре­мудрі, - І най­святіший, най­мудріший дух, І ми­ло­серд­ний враз, і спра­вед­ли­вий, І доб­рий, і страш­ний, отець і кат. Він лю­бить всіх лю­дей не­мов дітей, Він знає вся­ке сер­це, вся­ку дум­ку, Все

зна, що єсть, бу­ло і бу­де. Він Держить весь світ і вся­кую пи­лин­ку, І все, що діється, те діється лиш ним. Без волі бо­га во­лос з го­ло­ви Не спа­де чо­ловіку! Бідні, бідні, Нещасні лю­ди, не­до­дум­ки вбогі! Вас сотні літ безг­луз­ди­ми, пус­ти­ми Словами за­ту­ма­ню­ва­ли! Як Ваш бог ро­зум­ний, по­що ж сот­во­рив Дурних лю­дей? Як доб­рий, по­що ж злу Дав па­ну­ва­ти в світі над доб­ром І по­що зле те сот­во­рив? Як лю­бить Людей і всі їх по­мис­ли і вчин­ки Наперед знає і в ру­ках дер­жить, То по­що ж лю­дям поз­во­ля гріши­ти І по­що за гріхи ті - незміри­мо Дрібні, ма­лоз­на­чучі і ди­тинні - Ображен гірше дес­по­та ли­хо­го І прок­ли­на дітей на вічні віки, Вкида в огонь пе­кельний, в лю­ту му­ку? Огидні, не­су­разнії каз­ки! Фантазії яки­хось лю­до­жерців! А нам го­во­рять, що се й єсть най­ви­ща Христова прав­да, оди­но­ка прав­да, Котра спас­ти нас мо­же! Але годі! Пора каз­кам у дітськії запічки! Не бу­ти їм ву­гольним ка­ме­нем Всесвітньої бу­до­ви! Мов бджо­ла та, Дрібна та нев­то­ми­ма, по безмірних Лугах ми­нув­ши­ни і людських дум Я двад­цять літ літав і вся­ку яс­ну, Свобідну дум­ку крап­лю до крап­ли­ни Збирав. Де тільки людський смілий дух Вривався на за­ка­за­неє по­ле Релігії, де тільки бун­ту­ва­лось Гарячеє чут­тя про­ти ти­ранст­ва Містерій, це­ре­моній, догм, де тільки Найвища та людськая здібність-сумнів До брам свя­ти­лищ тер­мо­си­лась, тай­но Основи їх підко­пу­ва­ла, - всю­ди Я вслід їх біг, лю­бов­но їх леліяв, Мов пер­ли мно­гоцінні, їх зби­рав В один вінок. Лук­рецій і Джор­да­но, Сервет і Таціт, Соцін, Ціце­рон І Лукіан і многі-многі інші. Старі й новії вільно­думці, чесні Борці свобідної, плідної мислі, І їх ве­ликі спільни­ки - учені - Відкривачі, дослідни­ки при­ро­ди - Колумб, Ко­пернік, Кеп­лер, Тіхо Бра­ге - Ось спільни­ки мої, мої май­ст­ри І вчи­телі! Та я не вдо­вольнив­ся Їх світлим то­ва­рист­вом, їх сло­ва­ми, Що покріпля­ють ду­ха, мов уліті Вода по­го­жа. Мов шпіон воєнний, Розвідав я безст­раш­но і ста­ран­но Табор во­ро­жий, про­ко­павсь терп­ли­во Крізь ту го­ру ту­ма­ну та безг­луз­дя, Що звесь тра­диція цер­ков­на. В’ївся В отих прос­лав­ле­них отців цер­ков­них - Тертулліана, Йва­на Зла­то­ус­та, Григоріїв аж трьох і Ав­густіна, Єроніма й Аквінсько­го То­му. Провчив со­бо­ри їх і ри­ту­али, Слідив єре­тиків ос­тан­ки, з жа­лем Поклонювався тіням Бар­де­за­на Та Ма­не­са, Пе­лагія та Цельза, Своє зав­зят­тя гар­ту­вав у крові Вальденсів, альбігой­ців та мо­рисків, При сто­сах, на кот­рих горіли ясні Зірниці дум­ки вільної - Мо­лей, Джордано та Сер­вет і мно­го інших. Та й се ще все ме­не не вдо­вольни­ло, І по­за світ жидівсько-хрис­ти­янський Я ви­летів, пров­чив Ко­ран ту­рецький, Хапав звістки про Буд­ду, Зо­ро­аст­ра, Ваала і Мелькар­та, Озіріса Й Ізіду, про Кон­фуція і Тао І про ті темні, ди­вог­лядні віри Людей півди­ких, що га­дю­кам слу­жать, Медведів, риб та кро­ко­дилів чтять, Що мо­ляться до птахів, до каміння, Дерев та рік, що бо­га сво­го б’ють, Коли їм просьби не спов­ня. Усе те Я прослідив, наскільки міг. Я пильно Прислухувався повіркам лю­дей Освічених, що, мов не­до­бит­ки Замерклого по­ганст­ва й ди­кості, Осталися до на­ших ще часів. І ба­чив я, як лю­ди вірять в сни, В приміти, в добрі й злії дні, у вплив Планет і зір, у ча­ри і зак­лят­тя. І ось се все я звів уку­пу, стяг Всі до­ка­зи, яки­ми спо­конвіку Змагались лю­ди до­ка­зать собі Існування богів, од­но­го бо­га, - І всі ті до­ка­зи на прах роз­бив. У сімде­сят сім тез зібрав я їх, І кож­да з них, на до­ка­зах опер­та, Кінчиться ок­ли­ком гор­дим, побідним, Мов го­лос труб воєнних: N o n e s t D e u s [3] . Та не до­сить, що ту свя­ту, най­ви­щу І все­мо­гу­чую істо­ту я Зіпхнув з прес­то­лу, що й прес­тол її І не­бо все у безмір світо­вий Розвіяв, - я на тім не зу­пи­нив­ся. Я й при­вид сам най­ви­щої істо­ти, Ту фікцію зловіщу та кро­ва­ву, Що звуть Єго­ва, Ал­лах, Бра­ма, Зевс, Ра, Ба­аль, Фе­тиш, Бог, - я розібрав Її по ни­точці і по­ка­зав, Що не ся фікція, не жа­ден бог Не сот­во­рив з нічо­го чо­ловіка На об­раз свій і на свою по­до­бу, Але про­тив­но, чо­ловік тво­рив Богів з нічо­го, все на об­раз свій І на свою по­до­бу. Чор­ний негр Творив їх чор­них, лю­доїдів бог Був лю­доїдом, мно­го­женців бог Був мно­го­жен­цем, бог злодіїв крав, А бог філо­софів ви­сокі ду­ми І за­гад­ки ви­ду­му­вав, ро­бив З людьми екс­пе­ри­мен­ти ра­хун­кові. Non De­us ho­mi­nem sed ho­mo De­um Ex ni­hi­lo cre­avit [4] , - в сих сло­вах Лежить здо­бу­ток весь моєї праці, Науки й дум­ки. В них Аме­ри­ка Моя, і з ни­ми пе­рей­де в по­томність Ім’я моє. За них ко­лись по­том­ки Благословить бу­дуть ме­не, пос­тав­лять В ряді побідників ве­ли­ких, що Помалу, крок за кро­ком, увільня­ли Людей від спо­конвічних пут, від тьми І вар­варст­ва. О, щоб хоч в віщім сні Я міг зир­нуть на ті ча­си, ко­ли Се ви­леліяне ди­тя моє, Сей скарб душі моєї бу­де міг Свобідно, яр­ко в со­няч­но­му світлі Пишатися! Ко­ли у шко­лах діти, На тор­жи­щах до­рослі мужі яв­но, Свобідно змо­жуть пов­то­рять те сло­во! Ох, та да­ле­кий ще, ма­буть, той час! І не Мой­сей я, щоб з верш­ка го­ри Зирнути міг в обіця­ную зем­лю, В кот­ру ве­ду лю­дей, а сам ніко­ли Ввійти не мо­жу. Скорб­на до­ля на­ша, Людей, що прок­ла­да­ють но­вий шлях Будущини, відвічні ска­ли лом­лять, Обалюють відвічнії за­по­ри. Вони зви­чай­но, як Сам­сон той, ги­нуть В мо­мент побіди і не ба­чать навіть Побіди тої. Хрис­то­фор Ко­лумб Вертав в кай­да­нах із Но­во­го світу, Котрий відкрив. Та він ще щас­ливіший Сто раз від ме­не. Він відкрив та­ке, Що міг усім невірним по­ка­за­ти, Чого ніяка зло­ба ні не­на­висть Сховати не мог­ла. А я? Моє Відкриття - пус­то­та, ніщо в тім місці, Де досі всього ба­чи­ли ос­но­ву. Моє відкрит­тя - во­ля і простір, Котрий за­пов­ню­ва­ти тре­ба тру­дом І дослідом століть. Моє відкрит­тя - Се не ме­та, лиш шлях, кот­ро­го краю Не вид­но; не спокій для втом­ле­них, Але тов­чок мо­гу­чий для міцних, Для ру­ху й пос­ту­пу; не певність та Лінива, що ха­пається од­но­го Й ле­жить на тім, не­на­че пес на сіні, - А сумнів, кри­ти­ка і дослід прав­ди, І дум­ка та, шо всеї прав­ди нам, Дрібним ато­мам, не вло­вить ніко­ли.

2

2 - З нічо­го (лат.).

3

3 - Не­ма бо­га (лат.).

4

4 - Не бог лю­ди­ну, а лю­ди­на бо­га з нічо­го ство­ри­ла (лат.).

Написано в 1885 р.