Пентаграма

Несбьо Ю

Харрі спробував зосередити погляд на Волері, але обличчя розпливалося. Він пошукав ручку дверей і не знайшов. Бісові япошки! Понаробляють же машин! Волер перегнувся і відчинив двері.

– Я знаю, що ти шукав Роя Квінсвіка, – сказав Волер. – Розвію твої сумніви: так, я розмовляв з Ульсеном у Грюнерльокка того вечора. Але це не означає, що я якимсь чином причетний до вбивства Елен. Я мовчав, аби не ускладнювати і без того напружену ситуацію. Роби як знаєш, але повір: свідчення Роя Квінсвіка нічого нового не дасть.

– Де він? – запитав Харрі.

– А якщо я скажу, щось зміниться? Ти мені

повіриш?

– Можливо. Хто знає?

Волер зітхнув:

– Согнсвейєн, тридцять два. Живе в підвалі, в кімнатці, де раніше жив його вітчим.

Харрі обернувся і помахав таксі.

– Але якраз сьогодні у нього співанка, – вів далі Волер. – Там недалеко. У Староакерському парафіяльному домі.

– Староакерському?

– Він перейшов із Філадельфійської парафії у Віфлеємську.

Вільне таксі пригальмувало, постояло з секунду, а потім знову рвонуло в бік центру. Волер криво посміхнувся:

– Перейти – не означає втратити віру, Харрі.

Розділ 12

Неділя. Віфлеєм

О восьмій недільного вечора втомлений, але задоволений Б’ярне Мьоллер, позіхаючи, замкнув шухляду письмового столу і простягнув руку до настільної лампи. Моторошний наплив представників преси після вбивства і зникнення встиг схлинути, і в ці вихідні він міг спокійно попрацювати. Стос паперів, що височів на столі на початку пори відпусток, нині зменшився вдвічі. А тепер додому – випити віскі з льодом і подивитися новий випуск передачі «Такт за тактом». Він намацав вимикач і, востаннє окинувши поглядом розчищений стіл, помітив товстий коричневий конверт, який, здається, узяв із полиці кореспонденції ще в п’ятницю. Отже, так він і лежав за паперами.

Якщо вдуматися, конверт міг почекати до завтра. Мьоллер помацав його – всередині було щось не зовсім зрозуміле. Він розкрив конверт ножем і засунув пальці всередину. Листа не було. Перевернув конверт, але нічого не випало. Тоді він потряс конвертом і почув, як від пластикової внутрішньої сторони щось відклеїлося. Це щось упало на стіл, перестрибнуло через телефон і шльопнулося на список чергувань.

Несподівано почалися кольки. Б’ярне Мьоллер деякий час стояв, зігнувшись навпіл, і жадібно хапав ротом повітря, перш ніж зміг випростатись і набрати телефонний номер. І якби йому зараз було до того, він би помітив, що саме на цей номер у списку чергувань і вказував предмет, що випав із конверта.

Маріт закохалася. Знову.

Вона подивилася на ґанок парафіяльного дому. У масивних білих дверях було кругле віконце із залізною Віфлеємською зіркою, і світло, проходячи крізь вікно, падало на обличчя нового хлопця. Він розмовляв із однією з хористок. Маріт уже декілька днів поспіль гадала, як би привернути до себе його увагу, але нічого не придумала. Просто підійти і заговорити? Поганий початок. Треба дочекатися відповідного випадку. На співанці минулого тижня він високим і чистим голосом розповідав про своє минуле. Про те, що відвідував Філадельфійську парафію. А до того він був неонацистом! Одна дівчина розповідала, що в нього подекуди величезне нацистське татуювання. Зрозуміло, всі погодилися, що це жахливо, але від цього інтерес Маріт тільки збільшився.

У глибині

душі вона відчувала: це тому, що вона закохалась, цікавість до нового і невідомого скоро мине. Що потрібний-то їй у житті не він, а хлопець на зразок Крістіана. Крістіан був регентом хору, його батьки теж належали до цієї парафії, і він сам іноді проповідував на молодіжних зустрічах. А такі, як Рой, занадто часто зраджують віру.

Сьогодні співанка затягнулася. Вони розучили нову пісню й на додачу повторили майже ввесь репертуар. Коли приходили новачки, Крістіан полюбляв демонструвати їм свої таланти. Зазвичай вони репетирували в залах на Гейтснорсвеєн, але в сезон відпусток їх закривали, так що доводилося знімати парафіяльний будинок на Акерсбаккен. Хоча минула північ, вони, як завжди, стояли після співанки на вулиці. Гудіння голосів нагадувало дзижчання комах і надавало нічному повітрю додаткової напруженості. Може, причина крилась у спеці. Чи в тому, що подружні та закохані пари роз’їхалися по відпустках, і тепер не вистачало їхніх усмішок і переглядань. На запитання подруг Маріт відповідала невлад і поглядала в бік Роя, думаючи про те, де ж у нього велике нацистське татуювання.

Одна з подруг штовхнула її ліктем і кивнула на чоловіка, який піднімався по Акерсбаккен.

– Дивіться, п’яний, – сказала одна хористка.

– Бідолаха, – сказала інша.

– Саме такі пропащі душі й потрібні Ісусові. – Це сказала Софія. Таке говорила тільки вона.

Інші кивнули. І Маріт теж. І тут до неї дійшло. Ось він, випадок. Вона без вагань покинула подруг і пішла навперейми чоловікові.

Він зупинився і подивився на неї зверху вниз: виявився вищим, аніж вона думала.

– Ти знаєш Ісуса? – високим чистим голосом, із усмішкою запитала Маріт.

У чоловіка було яскраво-червоне обличчя та блукаючий погляд.

Розмова позаду стихла. Краєм ока Маріт помітила, що Рой і дівчатка на сходах дивляться в її бік.

– На жаль… – прогугнявив незнайомець. – Та і ти теж не знаєш, дочко. Але, може, ти знаєш Роя Квінсвіка?

Маріт відчула, що червоніє, і так і не змогла видати наступну пропозицію: «А чи знаєш ти, що Він шукає зустрічі з тобою?»

– Ну? – запитав чоловік. – Він тут?

Вона подивилася на його голену голову, важкі черевики й раптом злякалася. Неонацист? Хтось із давніх дружків Роя? Прийшов помститися за зраду? Чи звати назад?

– Я… – почала Маріт, але чоловік пройшов повз неї.

Вона обернулась і встигла побачити, як Рой квапливо сховався в парафіяльному домі й зачинив двері.

П’яний швидко попрямував по гравію, але раптом похитнувся і перед сходами гепнувся на коліна.

– Господи… – прошепотіла одна з дівчаток.

Чоловік піднявся.

Маріт побачила, як Крістіан поспішно відійшов із дороги, коли той рвонув по сходах. На верхній сходинці він декілька секунд балансував, готовий перекинутися на спину, але врешті-решт перемістив центр тяжіння вперед і взявся за дверну ручку.

Маріт ахнула.

Потягнув двері на себе. От удача! Рой замкнув їх.

– Чорт забирай! – хрипким п’яним голосом заревів чоловік і з розмаху вдарив лобом по круглому віконцю. На сходинки з дзенькотом брязнуло скло.

– Стійте! – крикнув Крістіан. – Ви не маєте…