Паруси над степом

Близнець Віктор

Льонька заходить в хатинку. Ліда нерухомо лежить на спині. Поверх білого простирадла — білі-білі руки. І вся вона біла — мов чайка на білому гребені хвиль… Ліда не чує Льоньчиних кроків. Вона читає. Можна годину, другу милуватися, як вона читає. Це нагадує священнодійство. Тонкі чутливі пальці обережно гортають сторінку за сторінкою. Тільки пальці живуть — сама вона завмерла, затамувала подих; ніщо не повинно заважати їй — вона прислухається до живого пульсу книги.

Ще ніколи Ліда не вчилась так самовіддано, як зараз. На столику — гора книг, журналів, газет. Підручники з медицини. «Молода гвардія» Олександра Фадеєва.

Скільки щирих дівочих сліз пролито над цим романом!

А ось голубий зошит. На палітурці — кораблик під червоними вітрилами. Ще Гриша малював. У тому зошиті Ліда пише про свого капітана. І про Володю. Про його останній день. Про те, як ще в дорозі говорив Шумило: «Я однак втечу… Навіть з того світу». Як разом з поляками він копав під колючим дротам підземний хід, як завили в Заксенхаузені сирени, і кинулись есесівці в погоню, як вовкодави розтерзали групку втікачів. Вбила війна ще одну мрію.

В тому зошиті — і про Михайла Зінька. Ці записи Ліда ховає від Михайла. Соромиться свого друга.

Він приходить до Ліди щовечора. Просто з поля — в хатинку. Від його поношеного піджака, важких мокрих чобіт пахне ріллею, торішнім пирієм і пилом старої комори. Михайло сідає за стіл — йому тісно в кутку, лава аж скрипить, — підпирає голову широкими загрубілими долонями і дивиться у віконце, на гілки бузку. Він взагалі не любить говорити. А перед Лідою, здоровий, незграбний, він почуває себе ведмедем.

Михайло сидить допізна, пригнічений своєю вайлуватістю і тим, що не вміє сказати Ліді щось хороше, втішне. Він би говорив, та боїться — буде нудно. Знов про колгосп. Знов про те, що за війну поля заросли бур’янами і пшеничка ніяк не проб’ється на світ божий. Що йому, агрономові (спеціалістів немає, довелося стати агрономом), зараз треба піднімати село на прополку, піднімати всіх — і дітей, і старих, бо робочої сили кіт наплакав. Лиш десяток коней. І коні ті — самі ребра. Звідкись пригнали буйволів, така чорна скотина, біда з нею: залізе в ставок, з води тільки очима лупає, а назад — ніяк, хоч волочи за хвіст…

Ліда — і це дивує Мишка — слухаючи його балаканину, аж підводиться на ліктях, навіть трошки рум’яніють її щоки, нетерпляче заглядає йому в очі, ніби ловить у них відблиск життя, що буяє за віконцем, і просить, підганяє друга: «Ну, говори, говори, що там, у світі…»

Зінько свідомо уникає згадок про минуле. Була бойова четвірка, серцем до серця спаяна — безжально відітнула війна двох. Тяжким каменем гнітить Михайла думка, що війна забрала кращих, а він, бачите, уцілів. Він наче завинив перед Гришею і Володею, що живим серед живих ходить по землі, така собі звичайна, буденна людина, а їх, кращих, немає. Їм би зараз в село, їм би піднімати гарячий степ, їм би сидіти отут в хатинці. І Ліда… Лідо, невже й ти підеш… назавжди?

На порозі стає Льоня. Сестра підводить голову. Вона кволо усміхається братові.

— Льонь, поправ комірець.

Сказати слово — мука для неї. Долонею зігріває хворе горло. Голос у Ліди глухий, хриплуватий.

Льонька дивиться в її змарніле, її добре обличчя, і йому хочеться плакати. Сестра грайливо жмуриться.

— Дідуган… скривився. Хочеш, прочитаю віршика? Про тебе.

Читає веселого віршика. Про губатого хлопчину — семикласника, який пасе кози в степу. Осідлавши цапа, вихорем мчиться Льонька і наспівує:

Ми

пілоти, ми пілоти, Не страшні для нас висоти!

За умовами їхньої гри треба написати відповідь сестрі. І теж — віршами. Бере Льонька аркуш цупкого жовтого паперу, саморобне перо скрипить, витанцьовують букви, а вірш не клеїться. Виходить зовсім не смішно.

Ліда чує, як Льонька крекче над писаниною, і каже:

— Сходи на грядку. Огірка свіженького пошукай. Так хочеться…

І він йде за хату, на город. Огірків ще немає. Надворі буйно зеленіє травень. Просто відправила Ліда брата, щоб розвіявся трохи.

Вечоріє.

Скоро прийде додому батько. Повернувшись із фронту, він головує в «Червоному трудовику». Перш за все батько загляне в хатинку. Стомлений, пропахлий вітрами, він сяде на ослінчику і поведе неквапливу розмову. Що нового? — питаєш, донько. Є новини, є. Вантажну машину дали — тепер заживемо! Скоро стайню закінчимо, там за корівник візьмемось. От лісу тільки б дістати. Завтра в місто поїду…

І мати, яка весь день сапала буряки, примоститься поруч із батьком і теж — про своє. Дощик гарний пройшов, бурячки піднімаються. А як зелено в полі — любо глянути! Душа радіє…

Від їхніх розмов, від їхніх турбот війне таким могутнім поривом життя, такою дужістю і здоров’ям, що Ліда вся запроміниться, ладна злетіти птахом в блакить. Так, буде життя, буде радість!.. Тільки Гриші й Володі не буде.

І Ліда… Лідо, хіба й ти підеш… назавжди?

Вся сім’я жде листа від Валька. Він навчається в Кіровограді, у будівельному технікумі. Як спраглий припада до криниці, так він жадібно припав до знань. Що йому один технікум? Аероклуб, літературний гурток, спортивні секції, комсомольська робота — і цього мало. Він хоче все осягнути. Він все перетерпить. Він стожилий. Буде давитись пісною картоплею, вантажити вугілля на станції, недосипати ночей над кресленням. І водночас буде ширяти на літаку під хмарами, писати вірші, проектувати заводи!..

І вірить Льонька: широким кроком піде його брат по землі. За його плечима виростатимуть зеленокосі міста. Нові люди поселяться в них. І будуть вони любити, мріяти, поспішати в майбутнє. Тільки Гриші й Володі не буде з ними. І Ліда… Лідо, невже й ти підеш… назавжди?

Ліда, вона прагла вчитись на лікаря. Та ким би не стала — було б серед нас однією Людиною більше… А ким буде він, Льонька? Козопасом і все? Дихати тим же повітрям, яким дихали Грицько й Володька, ходити тими ж стежками, якими вони ходили, і забути про аеросани, про червоні вітрила? Чи має право? Чи маємо, друзі, ми право перед пам’яттю тих, найкращих, котрі за нас лягли під жорна війни?

Те, що вони не зробили, — нам зробити.

Те, що вони залишили в путі, — нам нести далі.

Це вдвічі тяжче, та це наш обов’язок.

Льонька дивиться в степ. Фантастичним видовищем кінчається день. Важка темно-синя хмара заступила сонце; ні, то не хмара, то велетенський айсберг, ціла крижана гора, що раптом піднеслась над білопінною гладінню моря. За темною стіною айсберга хтось розклав багаття; глянь, глянь, як палає вогонь: все небо червоне, все небо горить! Але вогненний сніп вже пробив хмарину знизу, розкидав її острівками по голубому безмежжю. Сонце, струснувши з себе крижаний панцир, вирвалось на простір і, могутнє, гаряче, бризнуло на землю тисячами іскр.