Пафос
Шрифт:
Шматок омлету гарячою медузою гепається у тарілку Лупатого Траха. Краплі розпеченого маргарину влучають у партизана. Той мужньо витримує обстріл і доводить до відома кулінара:
— Незграба!
Корват і собі умощується за столом, скептично оглядає товсто накраяні шматки напівзасохлого батона.
— Цегла.
Розправа з омлетом відбувається швидко і безкомпромісно. Наостанку Корват вишкрябує твердою скибкою пательню.
— Смерть растаманам! — майже шепоче ситий і вдоволений Трах. — Дозування Хаосу, Архімеде, — це, голубе мій, Fight club, це висока поезія…
— Аристид, — виправляє Корват.
— Арійський встид… — римує реввоєнгакер. — Твоє партизанське псевдо, філософе, буде «Архімед». Я сказав,
«Тепер почнеться декламування віршів», — здогадується про наближення лиха сиракузький брат.
Лупатий Трах декламує:
Світ розпадаєтьсяна мозаїку і на тебе.Світ порозпадуваний, двічі обернутий.Навпіл, назавждирозрізаний, сраний нездара.Баба базарнатебе у картонну коробку запхає, щоб м'ясо твоє оксамитовем'ясом смерділо, потворо, світ остогидлий, павучий.Корват струшує годинником, дивиться на циферблат.
— Це який уривок?
— «Бе сороковий».
— Не зрозумів я цей маньєристичний пасаж з картонною коробкою…
— Не розумієш, бо не хочеш бачити чорних реалій павучого світу, голубе мій Архімеде. — Син галичанина і вірменки пророчо тримає перед носом Корвата виделку. Так правовірний цзаофань [8], десь напередодні Дев'ятого з'їзду КПК [9], тримав перед брамою американської амбасади цитатник Мао. — Продавці ковбас на базарі, філософе мій, зранку розігрівають несвіжий товар у картонних коробках, помастивши ті ковбаски олією. Потім ковбаски пресмачно пахнуть і виглядають ну зовсім свіжими. Ніколи, голубе мій сизий, не купуй ковбаси на Станіславському базарі.
— Не буду. Ніколи. — Корват одягає мешти, знімає з вішака шкіряний наплічник.
Трах встає.
— Мій Чхолліма [10] б'є срібним копитом, пирхає, чекає на мене, — каже він ритуальні слова і псує їх літургійну довершеність побутовою половою:
— Сансара рінкай! Може ще чаю вип'ємо?
Корват відсуває дверну латунну клямку з написом wloski zamek і виходить у височезний лункий коридор старого будинку.
— Привіт всім псі-псі! — чує він з глибин ревхати перед тим, як важкі дубові двері з масивними циліндрами противаг і бронзулетом навколо вічка відрізають його від залізних і живих братів, чаю і невимитого посуду.
2
Того ж ранку Пепсі наснилися щури. Щури лежать у великій алюмінієвій мисці, котру батьки використовують для консервної справи. Вони так і лежать -довгасті, промиті — немовби приготовлені для квашення огірки. Тільки хвостики ледь ворушаться — щурики свіжі. Сірі спинки і рожеві пухнасті борлачки напрочуд вдало, гармонують з тьм'яно-сірим металом миски. Над мискою кремезною вежею зноситься батько Пепсі, одягнений у парадний військовий стрій. Виблискують золотом майорські погони, обидва боки мундира прикрашають ордени та медалі. Батько з урочистою неквапливістю вибирає з миски чергового щурика і запроторює заспаного гризуна до череватого слоїка, на чверть заповненого оцтовим розчином, травами і часничними зубчиками. Він встромлює йому під хвіст скручений в рурку смородиновий лист. Кладе головою донизу. Хвости покладених до слоїка тваринок зміїстим клубком зносяться понад поверхнею розсолу. Батько додає окропу, лаврового листячка, перцю і дивиться, як зі щурячих писків піднімаються на поверхню
Зірочка у центрі ордена-жаби яскравішає, немов наживо-сріблена радянська копійка. Батько задоволено мружиться на срібло, нахиливши голову. Подвійне підборіддя напинається хвилею, і Пепсі бачить на батьковій шиї довгасту бородавку-метрополію, оточену меншими — наче підлеглими їй — бородавками, плямами та списоносним вояцтвом неголеного рудого волосся. Пепсі відчуває, як її лицеві м'язи мимоволі розтягують обличчя у вухатий ромб бридливої ґримаси. Батько повільно піднімає голову і дивиться на Пепсі. Погляд цей злішає. Батько щось каже. З виправдальним белькотінням та кахиканням Пепсі виринає у реальність.
Бубонить телевізор.
— Але ж ти й спиш, неробо, — чується крізь скоромовку дикторів батьків голос.
Пепсі під ковдрою підтягує сповзлі панталончики, зганяє з ліжка заповщену перську кітку Оксану і сідає, ще затерпла, закашляна, напівсонна, їй здається, що гримаса вухатого ромба все ще розтягує її обличчя.
— Я сьогодні не працюю, — каже вона, тамуючи кашльовий спазм.
— Вчора ж сама казала розбудити тебе о дев'ятій, — батько дистанційним пультом перемикає канал. На екран телевізора вискакує брилиста голова посадовця і коментує причини нестачі дизельного палива на селі.
— Вкрали, — майже вдоволено констатує батько, чухаючи волохаті, татуйовані тримачтовим вітрильником, груди.
Він сидить у широкому шкіряному кріслі, напівоголений у червоних спортивних штанах і розкопаних домащніх кросівках.
— Спіонерили, — уточнює він висновок щодо проблем сільських трударів, обертається до доньки. — Ну і рожа в тебе. Йди повмивайся…
Пепсі йде вмиватись. Вмивається вона голою, хоча миє тільки обличчя, стягуючи з нього ромбічну гримасу мікроскопічними гачками, схованими в молекулах аш-два-о.
— Гальо, — кличе батько. — Чуєш мене?
— Га? — Пепсі вистромлює голову у коридор. Кітка Оксана дивиться на неї жовтими пласкими очима.
— Дзвонив той фацет. Друг Ангелі.
— Що казав?
— Казав, що в дівок великі неприємності… — встигає почути Пепсі. Рекламний слоґан вискакує з телевізійного динаміка звуковою бомбою, вибухає; уламки слів, музики розлітаються довкола, шиплять, притлумлені шумом умивальника.
— Що? Не чую… — Пепсі огортається рушником.
— Казав, що дзвонив до друзів, в Ізраїль. Вони буцімто їздили тими адресами, що дала Ангеля. Дівки там не працюють, в тих родинах. Каже, що то ніби все брехня.
— Що «брехня»?
— Він каже: не працюють вони гувернантками. Ні Ангеля, ні твоя сестра.
— А ким?
— Не каже. Але натякає, — батько виходить до коридору, заповнює його тлустим волохатим тілом. — Ти мені сама скажи, от де може працювати нелегалка? Вони ж нелеґалки. Ти мене розумієш?
«Повний атас. Недаремно щурики наснилися», — вирішує Пепсі.
— Може прибирають офіси, хати. Роботи різні є, — каже вона.
— З Олі прибиральниця, як з гімна куля. З Ангелі так само…