Озерний Вітер
Шрифт:
Завжди мало бути так, як вона веліла.
Після першого разу вона ще і ще показувалась Волинові з води, вони подовгу дивились одне на одного крізь озерну товщу. І потім він приходив додому замріяний, замислений у своє, дивився на місяць, кликала його мати. Але з ним усе було намарно.
Уві сні він знову раз по раз зустрічав її у зелено-блакитному просторі озерної води, розчинявся у її пестощах, поринав у забуття в ігрощах і забавах із нею, був щасливий, наповнений новим життям, іншим світом.
І прокидався втомлений, спокійний, заглиблений у спогад приємного
Бо то все був лиш сон. Він знав, що сон був ніби й не сон, бо все повторювалось, продовжувалось, плинуло так, як буває і в справжньому житті. Але ж він прокидався і нічого поруч не було, нікого не було, він був у лісовій хижці, яку збудували батьки, поряд спали сестри і брати.
Волин підводився, снідав щось і рушав у ліс. Його справою були переважно полювання та рибалка. Хіба що батько згадає допомогти у майструванні. Але з тим цілком справлялися й менші брати, а Волинові лишалися Ліс та Озеро.
Йому минуло чотирнадцять, вій витягся, змужнів, але водночас у рисах його обличчя й постави лишалася ще загострена, навіть болісна тонкість, напруженість ще не розквітлої квітки, яка ось-ось із пуп’янка вибухне повним цвітом, але ось-ось.
Коли Стир задумав їхати в село і перебиратися з родиною назад, у стару домівку, Царівна О зрозуміла, що саме тепер вона повинна забрати Волина назавжди, негайно. Бо як відвезуть його геть від Озера, там чари її розвіються і зникне з його свідомості її образ, зустріне він, підрісши, якусь юнку і ніколи більше, ніколи – до Озера.
Ні, цього вона не допустить!
Русалчин тиждень ішов, надходив Купальський день – саме для Волина. Тому й затягнувся від’їзд родини, тому й не ладилося в них усе, коли почали збирати речі.
Відколи батько Волина поїхав на розвідки у колишнє село, і почався саме Русалчин тиждень, кожної ночі забирала Царівна О Волина уві сні на Русалчине свято, танцювали з ним русалки, вплітали йому квіти у волосся, цілували його, сміялися, жартували.
Але Царівна О дивилась пильно, і наказ її був – щоби жодна не примірялася до юнака, жодна! Крім неї!
Вранці Волин не знав, чи був на Озері, чи знову снилося йому. Але це вже було неважливо, – сон ставав реальністю, реальність сном. Все справжніше, цікавіше, веселіше, повніше жилося йому уві сні, в русалчиному світі, і нудно й буденно з батьками, в родині, де нічого нового, всі дні однакові, завжди сірі, хоч і сонце світить, і квіти навколо, і птахи співають.
Не полишала його Царівна О і взимку, хоч це було їй важко. Взимку вона мала спати, як і весь водяний світ, притаївшись на теплому дні у лагідному пісочкові. Але цих кілька зим Царівна О мала час від часу пересилювати свій віковічний сон. Це йшло від Тих, що все знають. Тому й Царівна О знала, як мас вчинити, що загалом станеться, і мала певність, що все це важливе й необхідне лісовому й озерному майбуттю. Отож і підводилась серед сну, відчуваючи, як довбає хтось згори лід, і дивилась на Волина з ополонки.
А потім, коли Волин вертався додому, засинала й сама і приходила
Напередодні того дня, коли мав повернутися Стир, Царівна О вийшла з води і заховалась у густій кроні плакучої верби. Коли Волин прийшов до Озера і почав вдивлятися у воду в знайомому місці, вона гукнула його нечутним гуком. Тільки він міг почути її голос, своє ім’я, вимовлене нею.
Озирнувся і побачив її неподалік, майже поруч. Визирала вона з буйнозеленого віття іншого дерева. Саме лиш обличчя променилося до нього.
Він було злякався, потім зашарівся, потім, вдивляючись у неї, спитав:
– Ти мені снишся, чи це справді ти? Чому я тебе знаю і не знаю? Хто ти?
– Я – твій сон. Тільки зараз я – насправді. Я – твоя мрія, тільки зараз ожила. Я – те, чого тобі особливо бракує, чого прагнеш і чого ти зовсім не знаєш...
– Чому ти ховаєшся? Підійди до мене, я хочу торкнутися тебе і переконатися, що ти – не сон. Я бачив тебе у водах озера, уві сні. Але ніколи отак-от живою. Звідки ти?
– Ти знаєш мене дуже й дуже добре, торкався мене не раз. Ми давно близькі з тобою, тільки ти ще не знаєш, що сон – це більша правда, ніж ява, і те, що ставалося з тобою уві сні, має більше значення для тебе, ніж те, що ти робиш удень... Зійди з дерева і йди ось туди, на галявину. Тільки не озирайся. Я також прийду туди.
Волин слухняно зліз з дерева і подався на галявину. Серце в грудях у нього тьохкало, щось лякало його, але непереборна сила вабила його вперед.
Вийшов на галявину, поглянув, а вона враз – і стоїть за кущем, звідки й узялась, невідомо.
– Тепер лягай на землю горілиць, заплющ очі і пригадай свій останній сон. І не бійся, нічого лихого з тобою не станеться!
– Я не боюся, – сказав Волин, намагаючись говорити твердо, хоч губи його не слухались. – Просто хочу знати...
– Зараз усе знатимеш. Лиш роби, як я кажу...
Він ліг на землю горілиць і заплющив очі. І враз побачив її перед собою. Вона сміялась до нього, йдучи крізь товщу води, узяла його за руку і повела кудись, де він ліг на встелене м’якими водоростями ложе, а вона – поруч...
Це снилося вчора.
Він розплющив очі. Вона лежала поряд, обіймаючи його лагідно, ніжно пестячи, цілуючи... Трем пішов його тілом, завирувала кров, він знову заплющив очі – сон продовжувався, змішуючись з реальністю. Вона пестила його там, на озерному ложі, серед водоростей, і тут – у лісі на галявині, у затінку розлогого горішника.
Круговерть сну і дійсності тривала довго, і коли Волин прокинувся, котилося вже під вечір.
Втомлений, але спокійний, впокорений, все ще весь у загадці – хто ж вона і що це з ним коїться, пішов Волин на Озеро. Сітка, яку він поставив, була набита ущерть рибою. Забрав її і поніс додому, ледве несучи ту рибу. Стільки ж він витягнув одного разу взимку. То був день його народження – саме виповнилося чотирнадцять. Кінець січня був сніжний, але лагідний, мороз несильний, сонце світило, все сяяло у лісі.