Останнi орли
Шрифт:
— Так, такi — обiзвалися на цi слова старiшi прочани. — Тут благодать… а в нас… Хiба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви…
— Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники нашi, що кiнець усiм приходить, — втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. — Накинулись на нас, як скаженi собаки… Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили, батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалiчили, майже все мiстечко спалили.
Усi похмуро замовкли.
— Матiр
— Що ти, Прiсю? — здригнув i парубок вiд тривоги. — Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?
— I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? — обурився нарештi старий козак.
— Та з того й пiшло, — пожвавiла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економiях, ганяв по ревiзiї… обдирав нещасних селян i забирав у наших попiв землi та оддавав їх ксьондзам… Ну, так от заїхав вiн, на лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне розiслали їх по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та жiнота, та малi дiти… Зiбралися ми, руки ламаємо, а вiдсiчi дати проти гвалту-насильства не можемо… А тут ще панськi отамани ходять по хатах i загадують — кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць… Ну, всi були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати… Та от знайшлась молодиця, — якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, — знайшлась i одрадила: "Однаково, — каже, — переловлять i закатують… Ми краще пiдемо та за потiху — потiшимось i 'самi… хоч i закатують потiм — так недаремно!"
— Ну, ну! — зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.
— Ну й пiшли… прости наш грiх. Лавро свята, — перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. — До ранку всi чортовi пани були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник їхнiй утiк… прогавила якось Одарка… Ех, у мене б не втiк, — додала молодиця з погрозливим рухом.
— Козак-молодиця! Любо глянути! — схвально вигукнув хтось у шапцi з випущеним червоним верхом. — Ну й що ж?
— Та отож, — кинула йому, блиснувши очима, молодиця, — потiм налетiла команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.
— Та ви б сюди до нас тiкали, — подав голос якийсь чоловiк середнього вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як видно, мiщанин, — у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх православних закликає до себе… указом.
— Авжеж, на неї, неньку, тiльки й надiя! — обiзвалися жiнки, а чоловiки зiтхнули.
Майже од самої дзвiницi до головної папертi стояли рядами старцi й калiки: цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi. Далi, за цiєю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi повiки очей.
Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.
— Ти чого сюди влiз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд.
— А
— А такi, — бурчав сусiд, — що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного своє мiсце, можна сказати, вибите ногами.
— А хiба ти платиш за нього?
— Плачу.
— То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу… Тут усi рiвнi i перед богом, i перед людьми…
— А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!
— Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привiлеїв.
А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.
— Ну, що нового принiс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусiда. — Звiра в Мотронинському немає?
– Є два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, — вiдповiв той тихо, — та полювати поки що трудно.
— Не прибуває Степовий, — зiтхнув третiй, — а тенета розставленi.
— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть красного звiра.
— То, виходить, i на влови? — вигукнув косоокий.
— Псюрникiв розвелося…
— Що ж, з них би й почати…
— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зiтхав високий старець i, наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно тягнути:
— Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за свої душеньки, за прощення грiхiв i за здравiє.
Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя, аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не допущених на церковне подвiр'я старцiв.
За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху розмову з поселенцем Слобiдської України.
— Кажу вам, добрi люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги й придоби… перше, всi однiєї вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а друге — добрi землi й займанщини — скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас нема.
— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не дасть? — допитували недовiрливо лiвобережця.
— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть її матiнкою!
— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельцiв, — хоч i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд охорону православної царицi, пiд її ласкаву руку.
— Не iнакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обiзвалися всi.
— Ви подавайтеся зi мною, — радив слобожанин, — та виберiть, облюбуйте землю… а потiм i рушайте з богом!
— Правда, що з богом! — зауважив старший.
— Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак…
В цей час пролунав з високої дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй… Благовiстили на "Достойно".