Останній неандерталець

Грєшнов Михайло Миколайович

“Біоструми… — припускав Андрій. — Вплив біополя…” Вячеслав не сперечався. В хаосі різнорідних і дивних картин треба було відшукати первісну нитку чи кілька відправних пунктів: попереду стояло завдання — зображення мають побачити всі.

По шістнадцять годин підряд не виходили з намету.

Про успіх швидко довідалися на всіх ділянках. Геологи поспішали закінчити роботу, повернутися до табору. Підганяв і час: листя опало, вранці хребти були сизі від паморозі. На ділянці Л-2, де пошуками з наказу Івана Сергійовича

керували Володимир і Людмила, незважаючи на ретельне прочісування, нічого не виявили. Осип, де Володимир знайшов зірку, розібрали по камінчику, але і це нічого не дало.

Хлопці, котрі доповідали Іванові Сергійовичу про пошуки, поверталися з табору з новими звістками:

— Шумилов розширяє намет!

— Прилаштовує чорний екран!

— Славко казав — справжнє стереокіно…

Чутки ширилися, мов пожежа в тайзі, розпалювали уяву кожного: швидше б настав донь!

Але Іван Сергійович був непохитний:

— Закінчимо розвідувальні роботи — тоді!

Нарешті цей день настав.

— Пояснення дозвольте давати мені, — хвилювався Андрій. — Зірка, як бачите, в центрі залу.

Зал — дерев’яний каркас, обтягнутий брезентом. Посередині стіл, на ньому кристал і прилад, схожий на фотозбільшувач — кварцова лампа у футлярі. На стіні прилаштували увігнутий лійкою і зовсім чорний екран. Зал перегороджено стрічкою. За стрічку Вячеслав і Андрій не пускають нікого. Уся та половина теж чорна: підлога, стіни, стеля. Чорнота посилює напруження, відчуття таємничості. І хоч друга частина залу напхом напхана, — люди стоять, ближче до стрічки сидять, розмовляють пошепки, всі чекають незвичайного.

Людмила й Володимир примостилися біля столу. Тут же, на неструганому ящику — Іван Сергійович. Старий нишком посміхається, хоче перевірити ще одне своє припущення.

— Промінь спрямовуємо на кристал, — каже Андрій, — на ті точки, які вивчено. Усього роздивитися, звісно, не вдалося.

Гасне світло.

Люда завмирає, затамувавши подих, мов перед стрибком у воду.

— Записи зроблено в об’ємній проекції, — веде далі Андрій. — Ми зразу опиняємось у просторі, з необмеженим кругозором… Але обертатися назад, дивитися на кристал не раджу: поблизу зображення яскраве, різке, діє на очі, як спалах блискавки.

— Я б сказав, — додав Іван Сергійович, — засліплює мозок, витісняє все за межі свідомості.

— Мабуть, це влаштовувало тих, — вів далі Андрій, — кому призначалися записи, але поблизу вони діють на людську психіку приголомшуюче.

— Так… — пробелькотів Вовка. — У мене й досі…

— Бачити записи можна в ультрафіолетовому світлі чи в сонячному промінні при обов’язковій дії біострумом. Ви ж, певно, це розумієте…

— Оце найнезрозуміліше з усього! — встряв Гольдін. — Ми набили не одну ґулю, поки виявили цю властивість. Взагалі дивина надзвичайна…

— Можливо, зірка, —

заговорив Іван Сергійович, — синтез живого і неживого: неорганічного кристала з живим впливом рук, думки, бажання. Можливо навіть, — це психотехнічний пристрій, мені важко пояснити це, неорганічний мозок, що працює на біострумах живих істот. До речі, дотепне вирішення зв’язку з розумним життям інших планет: узяти і дослідити кристал можуть лише живі руки. Як би там не було, але зірка — дивовижне досягнення далекої цивілізації, котра розвивалася зовсім іншими шляхами, ніж на Землі.

— Я згоден з Іваном Сергійовичем, — сказав Андрій. — Зірка — це послання далекого світу. Додам тільки, що для нашого зору краще проектувати записи в темряву чи на чорне тло. Вмикай, Славко!

Ввімкнули апарат.

На екрані з’явився диск, куля планети, що повільно оберталася. В жовтуватій імлі пливли материки, моря, білі шапки полюсів.

— Ух ти! — залунало в залі.

Показався морський берег, затока, місто на березі… Потім усе зникло, наче обірвалася стрічка, і з екрана глянуло обличчя.

Усі здригнулися: кожному здалося, що очі звернені до нього, вдивляються просто у вічі. Вони дивилися, наче перевіряли, розглядали щось, і від їхньої чорної глибини не можна було відірвати погляду. “Жінка!” — майнуло у більшості. Дивувала ніжність обличчя, пом’якшеність ліній: правильний овал, загострене підборіддя; маленький стулений рот; прямий гарний ніс, нарешті, високий лоб і великі темні очі, незвичайні тим, що райдужної оболонки не було; зіниці горіли просто на білках. Вії, волосся, брови були чорні, шкіра темно-смаглява. “Безсумнівно, жінка!” — впевнилася Люда. Андрій, наче стверджуючи її думку, сказав:

— Випробовує електронне око жінка. З супутника.

Обличчя зникло, промайнули прилади, стіни лабораторії, вікно, і промінь знову торкнувся планети. Тепер він повільно ковзав по рівнинах, пагорбах. Крупним планом проходили водойми, ділянки, засіяні рядами зеленкувато-блакитних рослин; відкрилася жовта, позбавлена життя рівнина, нею повзла і клубочилася хмара пилюки, потім, наче в тумані, — мертве місто: засипані піском будівлі, майдани і величезна гребля, простягнута, мов рука, наздогін воді, що відхлинула.

— Планета висихає, — пояснив Андрій, — втрачає вологу… Ми спостерігаємо трагедію вмираючої цивілізації.

Промінь знову перенісся до лабораторії; і знову з’явилося обличчя, але вже інше — старе, у зморшках, обличчя чоловіка. Вражав його погляд, розумний, вольовий, але в ньому було стільки нелюдської втоми, болю, що мимоволі стискалося серце. Обличчя з’явилося всього на якусь мить, але в душі кожного полишило гіркоту і тривогу… Мабуть, чоловік перевіряв дію “ока”, а може, сам вирішив попрацювати з приладом, бо “око” знову метнулося до планети.