Операція «Вольфрам»

Эдигей Ежи

Матрос і гадки не мав, що частина цих знімків лишилася у броньованому сейфі, де зберігаються документи вартістю на багато мільйонів доларів.

Розділ XIV

ОПЕРАЦІЯ «ВОЛЬФРАМ», ЧАСТИНА ДРУГА

Розвантаження шістдесяти п'яти тисяч тонн руди з «Куретаке-Мару» проходило швидко й оперативно. Портові крани працювали вдень і вночі. Щокілька годин тепловози витягували

з порту довгу низку вагонів і везли їх углиб країни. Завантаження бідної купки залізистої руди — то вже була дрібничка, з якою впоралися за три дні. Чекали тільки сутінків, аби корабель, не привертаючи уваги, міг виплисти в море.

Екіпаж капітана Боргуліса розважався в містечку Германус, де для цього були непогані умови. Дехто навіть жалкував, коли довелося покидати цей закуток африканської землі.

Капітан не забув про свого хворого матроса і зателефонував у лікарню, щоб довідатись про Муджібара Саттара. Чергова сестра, яка підняла трубку, мала серйозні проблеми: учора вона посварилася зі своїм приятелем і тепер хвилювалася, чи схоче хлопець повезти її після обіду на пляж, як вони планували це раніше. А може, взагалі не прийде?

Дівчині, чию свідомість заполонили чорні думки, той дзвінок був зовсім не до речі. Якийсь іноземець допитувався про людину з дивним ім'ям та прізвищем. На додачу в телефонному апараті так гуло й тріщало, що цього чужинця годі було зрозуміти.

— Муджібар Саттар, — повторював Боргуліс.

— Індієць після нещасного випадку? — здогадалась дівчина.

— Муджібар Саттар, — іще раз повторив капітан. — Нещасний випадок на кораблі.

— Тобто в порту?

— Так. Зламав ногу. Матрос із Бангладеш. З корабля «Куретаке-Мару».

— Помер!

— Не може бути.

— Якщо кажу помер, то помер. На другий день, не приходячи до свідомості, — відповіла дівчина, сердита на свого співрозмовника, який морочить їй голову якимось дикуном, а вона тим часом не може вирішити, чи потелефонувати хлопцеві, чи ще почекати, аби він подобрішав і відізвався першим.

— А хто його поховав?

— Ніхто не питав про нього, тому тіло віддали студентам-медикам, — сестра, вважаючи розмову закінченою, жбурнула слухавку на телефон.

Правда ж була дещо іншою. Помер чоловік не з Бангладеш, а індієць, який довго жив у Південно-Африканській Республіці. І був він не матросом, а докером. Та й не ногу він поламав, а впав на нього контейнер. Звали його не Муджібар Саттар, а Раджай Нагал. А далі дещо співпадало. Нещасний випадок справді трапився при розвантажуванні корабля. Чоловіка завезли в лікарню, де він, так і не прийшовши до пам'яті, помер.

Після загибелі Муджібара Саттара ніхто не організовував жалобної церемонії. За звичаєм товариші поділили між собою скромне майно померлого. Жалкували тільки, що цей невдаха забрав у лікарню цінний фотоапарат, який можна було б виміняти на кілька пляшок віскі. А так його вкрали, мабуть, санітари.

Ще під час перебування в Кейптауні капітан Боргуліс приступив до виконання

другої частини операції «Вольфрам», розробленої разом із судновласником «Куретаке-Мару» Фредеріком Габоном та двома його спільниками. У Лондон на адресу Ліверпульської суднової компанії (у Ліберії, де офіційно була зареєстрована ця фірма, її «штаб-квартира» складалась із однієї невеличкої кімнати та одного працівника, який приходив туди раз на кілька днів, аби переглянути кореспонденцію) надходили радіоповідомлення з фіктивним місцезнаходженням корабля, що буцімто плив до Японії.

Через деякий час у цих повідомленнях з'явилися тривожні новини. Щораз гірше працювала головна машина. Швидкість «Куретаке-Мару» впала до кількох вузлів на день. Насправді швидкість дорівнювала нулеві, бо корабель спокійно стояв собі у кейптаунському порту.

Новини ставали дедалі песимістичнішими. Дарма екіпаж намагався ліквідувати аварію двигуна, бо, на жаль, на кораблі бракувало якихось деталей.

Ліверпульська суднова компанія дбайливо зберігала ці телеграми, а їхні копії посилала у фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Саме ця фірма зафрахтувала корабель для перевезення руди і заплатила орендну плату за три місяці. Отже, суховантаж належав зараз їй.

У свою чергу керівник цюріхської фірми повідомив Ліверпульську суднову компанію, щоб та вжила заходів для ліквідації аварії, аби корабель з цінним вантажем вольфрамової руди конче доплив до берегів Японії у визначений термін.

Антон Міллер і Фредерік Габон непогано забавлялись, обмінюючись тими телеграмами. Їхній зміст знав також третій спільник — Арнонд Фок, який, перебуваючи в Роттердамі, також вважав, що операція проходить успішно.

Вони нічого не знали про нещасний випадок, що трапився з бангладешським матросом Муджібаром Саттаром. На думку капітана Боргуліса, то був не вартий уваги дрібний інцидент.

Коли суховантаж «Куретаке-Мару» справді виплив з Кейптауна і на повній швидкості взяв курс на схід, телеграми ставали все трагічнішими. Швидкість упала до кількох вузлів. Виникла загроза, що двигун будь-якої хвилини перестане працювати.

Тоді власник корабля прийняв єдине можливе й правильне рішення, наказавши капітанові змінити курс і плисти до найближчого порту, тобто до острова Маврікій. Туди прибудуть механіки, які привезуть необхідні запасні частини і зроблять відповідний ремонт.

У телеграмах повідомлялось, що швидкість «Куретаке-Мару» все меншає. Корабель уже ледь рухався, майже не слухаючись керма. Врешті двадцять сьомого лютого сталася катастрофа. Двигун узагалі перестав працювати. Капітан Боргуліс щогодини доповідав про дедалі гіршу ситуацію. Суховантаж стояв боком до щоразу більших хвиль. Від безперервних ударів водяних валів перемістився на лівий борт вантаж, унаслідок чого корабель перехилився на один бік. До того ж радист ніяк не міг зв'язатися з островом Маврікій, аби викликати звідти буксир, який дотягнув би суховантаж до вже досить близького порту.