Операція «Вольфрам»

Эдигей Ежи

— А решта екіпажу?

— Цим займеться Боргуліс разом із Літакісом. Вони візьмуть небагато людей, зате з різних країн і таких, що хочуть заробити і вміють тримати язик за зубами. Після щасливого закінчення рейсу, — тут Ціммерман значуще посміхнувся, — ці люди роз'їдуться по всіх частинах світу. Там будуть греки, тунісці, індійці, бангладешці, китайці з Гонконга чи Сінгапура, представники обох Америк. На капітана Боргуліса можна покластися. Він має великий досвід і підбере таку команду, яка йому потрібна.

Коли четверо чоловіків

обговорили всі деталі й попивали собі чорну каву з чудовими коньяками та лікерами (солодкі алкогольні напої дуже полюбляють у Лівані, як, зрештою, і скрізь на Сході), Фредерік Габон запропонував новий план. Мова йшла не про якісь там кількасот тисяч чи навіть мільйон, а про заробіток, від якого аж дух захоплювало. Ризик, звичайно, великий, зате мільйони ще більші. Варто було ризикнути.

Арнонд Фок і Антон Міллер радо погодились. Це було саме те, чого вони прагнули: раз у житті добряче заробити, аби потім щезнути і з'явитися десь-інде вже зовсім іншою людиною.

Ганс Ціммерман зовсім не поділяв захоплення своїх гостей.

— Ні, панове, це не для мене. Я за це не беруся, але вам перешкоджати не буду. Робіть собі цю справу самі. Я вже набув непоганий маєток, а в разі невдачі можу опинитися на вулиці в одних штанах і сорочці. Такий ризик уже не для мене. Тут я маю спокійне життя і на шматок хліба завжди зароблю. Я керую вашими фінансовими операціями, проте коли «Куретаке-Мару» відпливе від бразільського берега, моя роль закінчується. Я отримую свої гроші й кажу вам «до побачення». Далі ви пливете без мене.

— Як бажаєте, — погодився Габон. — Краще для нас, поділимо гроші на три, а не на чотири частини.

— Діліть собі. Бажаю успіху.

Наступного дня палац Ціммермана спорожнів. Арнонд Фок чекав на рейс, щоб добратися до Ріо-де-Жанейро. Фредерік Габон полетів у Гамбург, де з японським представником мусив довести до кінця справу купівлі «Куретаке-Мару». Антон Міллер полетів у Копенгаген, де збирався пересісти в літак авіакомпанії САС, щоб добратися до Токіо. Господар дому також вирушив спершу у Стамбул, а потім у Пірей, щоб зайнятися екіпажем корабля.

У Копенгагені Міллер поповнив свій гардероб, бо відколи трапилась автомобільна катастрофа, він був одягнений у той самий костюм. Купив собі два нових. На жаль, і цього разу мусив задовольнитися готовими виробами, хоча чекова книжка «Креді суїс» дозволяла зробити й солідніші покупки. Просто не було часу. Зате при купівлі білизни швейцарець врахував зауваження покоївки з готелю «Інтерконтиненталь»: «Грошовиті люди не возять із собою багато білизни. Скрізь, де вони бувають, купують нову, а брудну, виїжджаючи з готелю, просто викидають».

Влаштувавшись у токійському готелі, Антон Міллер даремно намагався відшукати на плані міста адресу концерну «Саней метал термал інджінірінг», яку йому підказав у Стамбулі Ціммерман. Вулиці в Токіо не мають ані назв, ані номерів — лише квадрати будинків поміж вулицями позначені якимись номерами чи назвами.

Тому треба було віддатися на ласку водія, котрий, безпомилково їдучи повітряними естакадами, підземними тунелями і лабіринтами вузеньких вуличок, привіз його до двадцятиповерхового хмарочосу.

Тут одразу почалися клопоти. Треба було знайти когось, хто б не тільки розумів англійську мову, а й умів розмовляти нею. Англійська вимова японців зрозуміла переважно лише для них самих. Коли нарешті перша проблема була вирішена, співрозмовник Міллера довго не знав, до кого послати іноземця.

Наступний працівник концерну теж не займався переговорами. Міллера скерували далі. Цього разу молодий чоловік дуже уважно вислухав європейця, щось позаписував, переглянув торговельні документи і попросив прийти завтра о тій самій порі.

Після півторагодинного перебування в штаб-квартирі «Саней метал термал інджінірінг» Міллер знову опинився на вулиці. Він мав багато вільного часу, але нікого не знав у цьому місті, тож вирішив трохи прогулятися пішки. Він довго йшов по вулиці, поки не опинився в районі Гінзи біля величезного супермаркету, що розмістився під землею поблизу центрального вокзалу. Звідси було дуже легко втрапити до готелю, розташованого неподалік.

Наступного дня його прийняли в так само умебльованому кабінеті, тільки співрозмовник був набагато старший. Чоловік уважно вислухав іноземця, переглянув опціон та свідоцтво і, майже нічого не спитавши, попросив прийти наступного дня. Зовні він нічим не виказував зацікавлення, зате англійською мовою володів значно краще, ніж його молодий попередник.

Антонові Міллеру нічого не лишалось, як далі вивчати Токіо, зокрема його район з розвагами — Йошівару. Проте тутешні чайні з гейшами були лише сумним спогадом чи жалюгідною імітацією, створені виключно заради іноземців. Під час американської окупації генерал Макартур спеціальним декретом від 1947 року скасував шанований інститут гейш, який мав понаддвохсотрічну традицію. Залишилися тільки «ті, що не сплять», як у Японії називають проституток, але житель Цюріха не цікавився ними.

На третій день ліфтер завіз швейцарця вже на інший поверх. Цього разу на нього чекало троє чоловіків. Розмова була змістовною і дуже конкретною. Представники концерну попросили залишити їм ксерокопії документів.

— Ми маємо власний вольфрам, — зауважив один.

— Це справді так. Проте ваші родовища ось-ось вичерпаються. Значну кількість цього металу ви уже ввозите із Сполучених Штатів Америки. Те, що я пропоную, дасть вам змогу задовольнити потреби чорної металургії на добрих кілька років. Крім того, ви не залежатимете від досить непевних поставок. Гадаю, ви не сподіваєтесь, що за цей час вольфрам подешевшає?

— Ваша фірма, — сказав один із співрозмовників, — не є аж такою великою, та й, здається, не така вона багата, щоб купляти мільйонні запаси товару. Навіть якщо взяти до уваги банківські кредити.