Обвал
Шрифт:
— Треба повторити те, що ви вчили за програмою.
Едик посміхається. Я не розберу, посміхається схвально чи іронічно. Його посмішка мені не подобається все дужче й дужче. Якась вона... неначе наклеєна на губи. Неначе він знає щось таке, чого не знаю я.
Едик записував і півголосом бубонів якісь вірші. Я прибрав у номері й рішуче виклав на стіл підручники та хрестоматії. Едик невдоволепо відсунув убік збірники. До кімнати несміливо почали заходити гості. Прийшов Чіпка і похмуро став біля порога, пришили покалічений Андрій Волик та Маланка з вузликом у руці, брати Бесараби сіли просто на підлогу й почали карбувати людські кривди, всі вони не знали, чиї гості — мої чи Едикові, — й трималися дещо насторожено, скуто. Неначе не
Годині о шостій пролупав телефонний дзвінок. Я не помилився: Аркадій Васильович сам розшукав нас.
— Так чого це ви законспірувалися? — м'яко картав мене. — Я ледве вас знайшов. Обдзвонив усі готелі...
Мені стало соромно, що завдав стільки клопотів цьому хорошому чоловікові.
— Поки переїхали... Збирався подзвонити...
— Що робите? Як настрій?
Про настрій Роговий запитує кожного разу, мабуть, вважає, що в такий спосіб додає оптимізму.
— Штурмуємо. Гриземо.
— Щось у вас голос не штурмовий. Чи заштурмувалися? То ходіть розвійтеся. Я ось теж кінчаю роботу. Я хвилину вагався.
— А де на вас чекати?
— Де? Ну, скажімо, біля пам'ятника Пушкіну. Підїхати на метро вам зручно?
— Зручно.
Я прогулювався попід білими березами, що крилом огорнули пам'ятник великому поетові. Мугикав якісь рядки — здається, з Пушкіна, й поглядав у бік інституту. Голосу в мепо немає, і я мугичу тільки тоді, коли мене ніхто не чує. Тротуаром поспішали перехожі, здебільшого студенти — в цьому кутку Києва чимало інститутів та технікумів. Раптом я побачив важку постать. Заклавши за спину обидві руки, зсутуливши плечі, асфальтовим хідником важко ступав ректор інституту Черкаський. Кроків за двадцять позаду йшов Роговий. Очевидно, він побачив Черкаського. Я повернувся спиною до тротуару. Я не хотів зустрічатися з Черкаським. І вже зовсім потерпав, аби він не побачив мене з Роговим. Хііилип п'ять споглядав струпні берізки, а коли оглянувся, Черкаського вже не було. Біля пам'ятника неквапливо роззирався Роговий.
Ми привіталися з ним і мовчки пішли до метро. Коли б це був хтось інший, я, мабуть, збожеволів би від ніяковості, від одієї мовчанки, але з Аркадієм Васильовичем можна мовчати. Ескалатори везли нас упиз, назустріч пливли білі, сірі, коричневі плями облич, безліч облич — радісних, стомлених, схвильованії х, заклопотаних, вони мовби й не мали до мене ніякого стосунку, а все ж вибивали десь там у моїй свідомості непомітні ямочки.
Я звик у лікарні до великої кількості облич, але вони не впливають на мене таким чином, то — пацієнти, моя увага зосереджена на одному — на їхніх хворобах, на їхньому самопочутті, й вирази їхніх очей, колір їхніх облич я сприймаю тільки з цього боку. А тут, пробі, незмога запам'ятати обличчя навіть справжніх красунь. Колись у селі я знав кілька красунь, то були горді й неприступні дівчата, а тут їх безліч, мені здасться, вони девальвують красу самою своею кількістю. І якоюсь мірою девальвується все інше — любов, ненависть, падія, адже все це — в колі людських ідей, коли б воно акумулювалося в нас від усього цього тлуму, ми всі або поставали б суперменами, або збайдужіли до краю. Але не стається ні того, пі іншого. А може, потроху й стається. Хіба ми не байдужіємо в такому ось натовпі?
Я сказав про це Аркадієві Васильовичу. Він усміхнувся.
— Ви просто втомилися. Вас втомило велике місто, спека, екзамени.
— Мене взагалі втомило життя, — зненацька сказав я й здивувався. Адже, по-перше, це неправда, а по-друге, чого розкриваю душу цьому чоловікові? Може, через те, що вій такий спокійний і нелукавий? Сильний чоловік, якому дуже важко живеться. Неймовірно важко. Я — лікар, і можу уявити, що значить мати таку хвору дружину й двоє дітей. Мабуть, йому
— Тоді поміняйте життя, — зненацька сказав Роговий.
— Поміняти життя? А хіба це можливо? Це ж — поміняти себе.
— Є люди, які міняють. Саме так — починають жити інакше. Я не знаю, чи міняються вони самі.
— Але до цього призводять якісь великі катаклізми в їхньому житті.
— Очевидно. Розчарування. Смерть. Проте буває: “Та доки я житиму отаким пентюхом”.
— То йому тільки здається, що він поміняв життя. Він лишився таким самим, як був.
— Можливо.
— Є люди, які увесь вік судяться я і світом, б, які все життя кудись відчайдушне дряпаються. Вони й далі будуть судитися з ним, тільки тихенько. Є в мене один знайомий... У принципі — непоганий чоловік. То він мені нещодавно зізнався: од першого дня прагнув у інституті посісти місце завідуючого лабораторією. Домагався все життя. Перепрацьовував. Переймав на себе безліч громадської роботи. І ось — став. Через рік — на пенсію. “А я, — каже він, — і в кіно не сходив”.
Ми підійшли до будинку, в якому жив Аркадій Васильович.
— Зайдемо до мене, — запропонував він.
Я хотів відмовитися, а потім подумав, що, можливо, Роговий запрошує мене, щоб трохи погамувати, приглушити самотність, й погодився.
— Гаразд, тільки я...
Він зрозумів, м'яко взяв мене під руку.
— В мене є.
Я це бачив усієї квартири Аркадія Васильовича, але вітальня, куди він мене завів, була розкішна. Велика, напівкругла, вона виходила двома вікнами і круглим заскленим балконом у неширокий двір, за яким зеленів садок. Од цвору садок був відгороджений дротяною стіною.
Аркадій Васильович розчинив вікно. Знизу сюди долітали важкі удари, схожі на рушничні постріли.
— Ну ось... Єсть же штанга... А вони однаково — під вікнами, — поморщився Роговий, але особливого роздратування на його обличчі я не побачив. Либонь, його зауваження більшою мірою мало приблизно таке значення: заважають гостеві.
Я поглянув униз. Двоє товстунів у спортивних формах — чоловік та жінка, вибивали палицями килим, що висів на дротяній огорожі. А праворуч, зовсім недалеко, справді червоніла труба для вибивання килимів.
— Посидьте, а я трохи поворожу на кухні, — сказав Аркадій Васильович. — Увімкнути телевізор?
— Не треба. Може, я вам допоможу?
— Е ні, ви — гість. Та й я гарний кулінар, повірте, це не хвастощі. Просто... навчився. Ну... тоді подивіться мою мізерію, — показав рукою на старі цейсівські шафи з книжками й пішов.
Всі інші меблі в кімнаті теж були старі, не старовинні, а просто старі, тільки письмовий стіл великий і справді старовинний, антикварний. На столі у маленькій вазочці стояла дубова гілочка з прив'ялим листям і тугими вузликами зелених жолудів. Я сів у крісло біля столу, на якому лежали якісь книжки та газети. Узяв одну книжку, другу, але то були методичні посібники, і я поклав їх на місце. З ножем і цибулиною в руках зайшов господар.
— Скиньте піджак і галстук, — порадив він. — Розслабтеся, відпочивайте. ЛАя приготую салат і підсмажу біфштекси. Не з кулінарії, готував сам, лежать у холодильнику.
Я послухався поради Аркадія Васильовича, зняв піджак, галстук, ризстібігув комір сорочки й справді мовби скинув з плечей мішок у кілька пудів. Я підкорявся Роговому, й мені ставало легко, хоч щось і опиралося в мені, я весь час з тім кудись ішов, посувався до якогось фатального рубежу, якоїсь трпвожпої грапі. Це було дивовижно, хтось може сказати, що так мені здається тепер, іноді і я думаю так само, але часом напливають хвилини — ми всі знаємо такі хвилини, коли мовби провалюємося в своє минуле, пропалюємося і розчиняємося там до решти, і всі тодішні відчуття спалахують у нас, ми вириваємо їх звідти, вони згоряють, як іскри, проте залишається слід, і по ньому ми знову й знову відновлюємо своє минуле — все було саме так.