Обручка принца
Шрифт:
Та вірити мимоволі доводилося!
Колись давно-давно… так давно, що вже й не пригадати тих часів…
Коротше, коли серед людей магія вважалася справою звичайною, хоча й доступною далеко не кожному смертному, нібито жила у королівстві знаменита чаклунка, яка понад усе у житті полюбляла діаманти. Коли її послуг потребували знатні персони, чаклунка вимагала розплачуватися з нею виключно цими коштовними камінчиками. Нехай дрібненькими, нехай не зовсім чистої води — аби то були діаманти.
Якось звернувся до чаклунки і молодий король: просив наворожити щасливої долі та взаємності у коханні… ну, чого зазвичай по молодості прагнуть!
За деякий час кревно ображена чаклунка повернула обручку з наступними словами:
— Ти, королю, таки будеш щасливий у коханні — що зроблено, те зроблено, нехай так і буде. Проте лише коли візьмеш шлюб саме з коханою жінкою, а не з іншою, обраною за далекоглядним розрахунком, цей шматочок вугілля справді перетвориться на діамант. От тоді й повернеш мені дарунок — зі справжнім каменем!.. Якщо ж ні — стережися: королівство твоє впаде під навалою котрогось із могутніх сусідів. Таке закляття насилаю на тебе і на весь рід твій! Бо віднині і твій старший син, і найстарший з онуків, і кожен твій нащадок, який претендуватиме на королівський трон, змушений буде пройти аналогічне випробування. І кожен віддаватиме мені нову обручку з новим діамантом, на яке перетвориться звичайнісінька вуглинка. Доки так триватиме — твій рід щасливо царюватиме на цій землі. Якщо ж ні — настане всьому край…
Розлючений володар наказав схопити чаклунку і наступного дня привселюдно спалити на повільному вогнищі. Проте на ранок у в’язниці вартові знайшли замість жінки… її портрет! Картину і палили, і топили, й мечами рубали — нічого не допомагало: на ранок неушкоджений портрет дивним чином з’являвся у королівських покоях.
З каменем обручки теж коїлися дивні речі: варто було королеві лише подумати про вигідний в усіх відношеннях шлюб, як вугілля перетворювалося на тьмяний рубін, в якому немовби зосередилися щедрі дарунки війни — вогонь і кров… моря крові й озера вогню… Коли ж відмовлявся від чергового шлюбу, камінчик знов обертався на вугілля. Проте одного разу неборака щиро закохався… у звичайнісіньку швачку. І от дивина: крихітка вугілля одразу ж засяяла чистісіньким діамантом?! Побоюючися закляття, король таки побрався з простолюдинкою, а обручку з діамантом поклав під портретом чаклунки. І портрет… щасливо засміявся!
Потім все відбувалося так, як і наврочила чаклунка: доля королівства складалася непросто, проте під натиском ворогів воно встояло. Коли підріс старший син короля, батько наказав виготовити для принца нову обручку з вугіллям, вправленим у золото. Все повторилося: варто було юнакові лише подумати про вигідну для королівства партію, як чорна крихітка оберталася на тьмяний рубін. Король помер, принц сам став королем… проте чорний камінчик в обручці діамантом так і не став. Сердега вже втратив будь-яку надію, коли одного погожого дня, прогулюючися околицями замку, зустрів пралю, яка розвішувала на кущах щойно випрану білизну. Серце раптом шалено закалатало у грудях короля, він подивився на обручку — там сяяв чистісінький діамант! Відбулося пишне весілля, другий дарунок опинився під портретом чаклунки — і знову портрет задоволено сміявся…
І повторювалося це з покоління у покоління королівського роду.
Коли Костандісу виповнилося тринадцять, батько відвів його
А поруч з нею — невеличкий футлярчик червоного оксамита.
— Чому портрет не всміхається? — здивувався Костандіс. — Чому у намальованої жінки такі серйозні очі?
— Бо вона ще не отримала коштовного подарунку від тебе, — відповів король. Далі видобув із футлярчика золоту обручку з вправленим шматочком вугілля й мовив: — Коли перетвориш це на діамант, сам побачиш, як зрадіє намальована чаклунка.
— А інші обручки? Можна мені на них подивитися?
— Ні, не можна.
— Чому?
— Бо те, що потрапило до скрині, належить вже не нам, — король кивнув на портрет. — Ти ж не хочеш образити її й тим самим накликати нещастя на наше королівство?..
Ясна річ, принц того не хотів, а тому слухняно прийняв з батьківських рук обручку, й обидва полишили скарбницю. Минув час, принц подорослішав. Батьки почали думати про вигідну партію для спадкоємця престолу. Костандісу привозили й демонстрували портрети принцес із сусідніх і далеких земель, проте шматочок вугілля в обручці так і залишався чорним камінчиком: здавалося, подібна перспектива загалом не турбувала принца. Сам же Костандіс все менше вірив давній легенді. Справді, як може звичайнісінька вуглинка обернутися діамантом?! Маячня, та й годі.
Як раптом…
Так, далі сталося щось абсолютно незбагненне! Повертаючися одного разу з полювання, Костандіс побачив на лісовій галявині юну красуню — то була дочка лісничого Хелен. Серце солодко затріпотіло у грудях, у голові запаморочилося так, що принц мало з коня не впав. Поглянув на обручку — і відчув, як огидний холодний піт вкрив чоло: чорний вуглик спалахнув яскраво-червоним вогником! Придивився уважніше: так, це був невеличкий рубін… Отже, дочка лісничого — то лише облуда, а не справжнє його кохання?! Костандіс відвернувся, пришпорив коня — червоне сяйво зникло, в обручці знов чорнів шматочок вугілля.
Але на тому справа не скінчилася. Навпаки, чим далі, тим більше думав принц про красуню Хелен — і рубін в обручці сяяв щоразу яскравіше. Та дивна річ: світло, що линуло від камінчика, чомусь не здавалося юнакові ні жахливо-кривавим, ані лиховісно-вогняним! У тому сяянні ввижалися лише безкраї поля червоних маків та запашні трояндові кущі, серед яких Костандіс та Хелен прогулювалися, міцно тримаючися за руки.
Молоді люди почали зустрічатися. Як і будь-хто з жителів королівства, дочка лісничого знала про давнє закляття чаклунки. Побачивши, що в її присутності вугілля обертається на рубін, дівчина зрозуміла: не бачити їй щастя з Костандісом! Та й, зрештою, хто вона така — заморська принцеса?! Зовсім ні!.. Отже, принцеві варто було припинити побачення.
Костандіс теж чудово розумів це, проте щось йому заважало. Хоча камінчик обручки сповіщав про одне, серце промовляло зовсім про інше… Думав він, думав, що ж робити — і таки нарешті придумав! Викликавши до потаємної палацевої кімнати молодого здібного ювеліра, принц наказав йому огранити та вправити в обручку справжній діамант, рубінчик же дозволив забрати в рахунок оплати за роботу на додачу до грошей.
— Тільки дивись, нікому анічичирк! — настрахав майстра під кінець бесіди. — Зі мною не жартуй, бо миттю без голови на плечах залишишся.