Облога Буші

Старицкий Михаил Петрович

 Замовкли вибухи, і почалась нерівна рукопашна різанина. Поранені стрілами, котрі ще стриміли у них па тілі, лицарі-борці налягали своїми останніми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвірілі козаки з нелюдською силою рубали голови ворогів, сікли їм шиї, кришили

кістки і самі падали під ударами шабсль без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.

 — Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалічений сотник. — Боронитися нам більше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братці, один одного!

 — Чуймо, пане сотнику! — відповіло навколо небагато вже голосів.

 І сп'янілі відважні козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовиті почали рубати один одного.

 Усі вже товариші полягли навколо сотника, вже він востаннє зацідив свому щирому другові перначем по чуприні, коли раптом схопили його за плечі п'ять дужих татар і накинули на шию аркана.

 — Гей, братці, не давайте мене живцем на муки! — підняв до мурів помутнілі очі сотник. — Дочко! Не давай батька!

 — Не дам, тату! — відповіла твердим голосом Орися і стрельнула з мушкета йому саме в голову.

 Куля добре влучила і заспокоїла сотникову турботу на віки вічні.

 Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлігся тягучий дзвін «по мертвому» і прокотився сумною луною геть по долині.

 Всі, що були ще живі, святобливо увійшли у відчинені двері церкви і засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорній ризі, роздавши усім по запаленій свічці, почав правити заупокійну панахиду по душах, що стояли вже перед ворітьми іншого, невідомого життя...

 А вороги, густими хмарами оточивши замкові

мури, не наважувались лізти на них, жахаючись шаленої відваги «схизматського бидла».

 Викликалось кілька завзятців. З острахом полізли вони по драбинах на самі мури і здивувались такій несподіванці: на дворі замку все було пусто. Ця вістка зразу облетіла все військо; воно аж загуло від радості, і у відімкнуту браму посунуло цілими хмарами зажерливе до грабіжки, хиже військо.

 А з церкви було чутно журливі співи, і сумні акорди тихо коливалися у спокійному повітрі. Покидаючи цей світ, осяяні тьмяним блиманням свічок, усі спокійно дожидали смерті й велебно співали: «Co святими упокой, Христе, душі раб твоїх...»

 А глибоко в льоху під церквою блимала факля, увіткнута в землю, де Орися, тріпочучи серцем, дожидала Антося. От у дверях дзенькнув замок, і він, її виправданий друг, з'явився перед її очі, повний щастя.

 — Мій любий! — кинулась до нього Орися. — Тепер я

 скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов'ю і жлггя своє безталанне зіллю з тобою навіки!

 — Навіки! До могили й за могилу! — з палом вигукнув Антось, схоплюючії її в обійми.

 — Пора! — здалека почувся оклик в льоху. — Підпалюють церкву!

 — Пора! Летімо ж, мін орле сизий, укупі! — міцно обняла Орися ошалілого від щастя друга свого і лівою рукою кинула факлю в бочку з порохом...

 Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося... «Орлине гніздо» укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ні гуркоту, ні тріскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довічним сяєвом далину, де нема ні сліз, ні ридання, ні тяжкої журби, ні злоби, де панує лишень одна свята любов...