Новели
Шрифт:
— Хто у вас буває?
— Днесь нікого, пане вояку, — озвалася мати.
Вона стояла біля кахельного каміна і давилась на мене сумно.
— А по кому ви носите траур?
— По нашому Францішеку,— каже мати.
— По Чесько-Словенській республіці, — кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає:
— Що там?
— Можна.
— Брати й баян?
— Давай.
Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається,
— Так ми ж дома! — вигукує він вражений.— Я все розумію!
— Ми також вас розуміємо. Ми словаки.
— Нарешті кінчилось оте «нем тудом», — каже Ілля. — Ми наче знову на батьківщині.
Мати вказує на нашу скриню біля порога:
— Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:
— Радіо.
— Радіо! — сплескує мати руками. — Просім пана — не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека.
Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францішека. В минулий четвірок розстріляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взяли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди.
— Мамаша, — втішає Ілля,— воно німе.
— Не треба, панове вояки!
Ілля бере рацію й волочить її з хати.
Тепла хвиля дихає на мене від каміна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — в тилу — всі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли халати і, — що найприкріше, — пошкодили рацію.
— Ось до чого доводять ці сальто-мортале, — сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить.
Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратись до своїх.
Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались.
— Давайте я!..
Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою.
— Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава.
Ти подавала.
— Просім ще- єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали... товаришу!
І
III
Куримо — спимо — хилимось. Шістдесят годин ми не змикали очей.
— Спіть, я ставу на варті, — кажеш ти. Ми сміємось і встаємо з канапи.
— Кам? — дивишся ти благально.
— Не маємо часу, Терезо.
Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», — думаю я.
— Мамаша, — каже Ілля, — ми ще прийдемо!.. З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, і ви будете слухати весь світ!
— Дай-то бог! — шепоче вона. — Террі, проведи панів вояків.
Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.
Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень — Це по карті. «Мудрий Камінь» називають містечко бійці, бо Довго не можемо його взяти. Праворуч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони.
Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємось, мов над білою прірвою. Внизу, по дорозі, чорніють німецькі машини, і шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Білі завії снігу вихряться при світлі багаття.
Ти розповідаєш, як краще добратись до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.
— Як ви ся іменуєте?
Тонка рука, вся зіткана з чутливих живчиків, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі
— Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!
Ти стояла задумавшись.
— Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.
— Ти будеш чекати?
— Хай пан бог видать, що буду.
IV
Я вернувся.
Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвір'ї нема нічого. Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя.
Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною.
— Добридень вам, — сказав я.
— Добридень, — відповіла вона і знову зігнулась над своєю роботою. Вона мене не впізнала.
А коли я їй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, і її зібгані безкровні губи засіпались. Вона похитнулась, схопившись рукою за кахельний камін, який тільки й зберігся від цілої хати. Виплакавшись, розповіла:
«Вони прийшли наступного дня вранці шукати мого мужа.
— Він утік від робіт, — кричали поліціянти, — і був уночі тут!
— Не був він тут, — відповіла Тереза.