Шрифт:
Повісті
Художник Євген Мигунов
НОВІ ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОНИКА
Повість [1]
ЕЛЕКТРОНИКИ,
Ішли останні кадри телефільму “Пригоди Електроника”.
1
Срібний хлопчик і собака повільно вирушили до школи. До скляно-урочистої будівлі, що стояла на зеленому полі серед житлових будинків.
“Приїхав!” — гукнув з екрана телевізора всевидющий рудий хлопчак Чижиков. І його відразу почули на всіх поверхах. Безлюдна нібито школа несподівано ожила, заблискотіла розчахнутими вікнами, загомоніла звичним багатоголоссям, загриміла тупотом швидких ніг. З дверей ринули юрби дітей. Вони струмували з усіх боків до зніяковіло застиглих мандрівників, які повернулися до своєї рідної школи. “Приїхав! Приїхав! Приїхав!” — летіли в небесну височінь дзвінкі голоси, пронизуючи хмари, прискорюючи політ голубів, а потім, підхоплені весняним вітром, линули все далі й далі над містом: “При-ї-ха-а-ав!”
— Куди я приїхав, якщо я нікуди не виїжджав? — запитав Електроник, вимкнувши телевізор. — Це Рессі повернувся з космосу. А я грав у шахи з гросмейстерами.
Сергій Сироїжкін з цікавістю глянув на друга. Все достоту, наче в кіно: Елек — це Елек, геніальний, можна сказати, надсучасний робот, майже справжня людина. Сергій пригадав, як зустрівся на березі річки з електронним хлопчиком, схожим на нього, мов дві краплі води. Як робот ходив за нього до школи й заробляв п’ятірки. Як Елек винайшов Рідкісного Електронного Собаку — Рессі. 1 вони разом рятували рідкісних тварин, виручали з біди самого Рессі. Так, у їхньому житті було немало справдешніх пригод, вони описані в книжках, але як давно, здавалося, це діялося… Ніби минули не роки, не місяці, а століття.
— Твоя правда, — сказав Сергій другові й налив у склянку лимонаду. — Це кіно. Поки його знімали, ти обіграв у шахи екс-чемпіонів світу. Обіграв — та й годі. Без усякої там фантастики. — Він недбало махнув рукою, ніби був учителем і тренером нового чемпіона. — Зрозумів?
— Я давно зрозумів, що кіно — це фантазія на плівці, — підтвердив Електроник. — У моїх схемах події зафіксовано точніше.
— Ще б пак!..
І все-таки Сироїжкіна схвилювало побачене на екрані. Колись він ховався від людей, боячись, що його виведуть на чисту воду — збагнуть, що він підміняє себе Електроником. І ось у кіно його витівка обернулась на веселий жарт. Усі знають тепер, що в нього є вірний друг, який мріє стати людиною. Такою, як він, — Сергій Сироїжкін.
— Подобається мені Чижиков-Рижиков! — несподівано сказав Електроник і посміхнувся. — Він до всього доходить своїм розумом.
Сироїжкін трохи було не похлинувся лимонадом.
— Немає в нас
— Сьогодні Чижиков у кіно, — спокійно відповів Елек, вичисляючи близьке майбутнє, — а завтра може з’явитися…
— Завтра в мене алгебра, — перебив Сироїжкін, забувши про раптову славу.
Так, завтра перший у його житті екзамен. Що буде, як провалить? Ганьба! Ніяке кіно не допоможе… Доведеться починати життя спочатку.
Елек відчув тривогу у голосі друга, запропонував:
— Ходімо повторимо алгебру. Це займе півгодини. І пробіжимося навколо будинку…
Вони зійшли східцями у двір, вигукуючи й повторюючи формули. Формули дуже важливі, значущі, від них залежить завтрашній ранок Сергія Сироїжкіна.
А в дворі математики збилися з програми, не могли відразу втямити, що тут відбувається.
На них неслася юрба дітей і гукала хором:
— Е-лек-тро-ник!
— Це я! — сказав Елек і зупинився, зробившись на хвилину власною статуєю.
Але ніхто не звернув на Електроника уваги. Юрба промчала до сусіднього під’їзду, де якийсь малюк проголошував:
— Я — Електроник! Я — Електроник!
І присідав, і сяяв, і пританцьовував від задоволення, бачачи, що його, саме його дитяча ватага на чолі із старшим братом визнала Електроником.
Згодом Елек визначить це явище як “наплив і відплив хвилі слави” і дасть математичну модель непередбачуваних заздалегідь подій… Зараз він мовчки спостерігав.
Навколо них гасали, стрибали, скакали на одній ніжці, затято сперечалися, мріяли вголос десятки Сироїжкіних та Електроників. А втім, декотрих на перший погляд важко було розпізнати — хто вони такі. Ясно одне: всі грали в робота й людину.
Ось стрибає по накреслених на асфальті “класах” дівча, спритно вибиваючи ногою з клітки в клітку коробочку з-під гуталіну, й вигадує на ходу:
Знають люди, знають звірі:
Два на два — завжди чотири.
Справжня дружба не загине…
Роботе, ти не людина…
— Не людина? — запитав, зупинившись, Елек.
— Чому не людина? — повторив похмуро Сергій. — Не звертай уваги на цокотуху! — Він потягнув приятеля за рукав.
Дівчатка, які брали участь у грі, засміялися, роздивляючись дуже схожих хлопчаків.
— Щоб задачі підкорялись… — почала одна школярка.
— Щоб роботи посміхались… — додала глузливо друга.
— Щоб долать проблеми всі… — підхопила третя. І хором закінчили:
Електроник, Електроник,
Ти завжди потрібен всім!
Приятелі збентежено пирхнули й пірнули в кущі.
— Телеепідемія? — запитав Сироїжкін.
— Я аналізую, — відповів Елек. — Ми збиралися повторити алгебру, — нагадав він.
Вони зайшли в сусідній двір, сподіваючись знайти тут тихе місце, й натрапили на суперечку.
— Дивак цей Електроник, — репетував біля під’їзду здоровенний кучерявий парубійко. — Нового життя захотів! Круглий відмінник… Робот-ідеаліст…
— Виходить, стати людиною — це дивацтво? — запитала дівчинка у білій тенісці.
— Звичайно! — підтвердив свою думку помахом кулака кучерявий. — Усе життя вчитися! Яке ж це життя?! Треба придумати щось новеньке…
Приятелі, порозсідавшись на лаві, підтримали оратора смішками.
— Ви правильно кажете, — вступив у суперечку Електроник. — Я переконався, що все життя треба вчитися.