Невидимець
Шрифт:
Едай і собі круто вилаявся.
— Він утече, — сказав Едай.
— Тільки не він, — заперечив Кемп.
Нагорі забряжчала розбита шибка, Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав Кемпові з кишені.
— Це — вікно в мезоніні, — зауважив Кемп і перший рушив сходами.
Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно уламків скла, а на письмовому столі лежить великий кругляк. Обоє зупинились на дверях, споглядаючи
— Навіщо це? — спитав Едай.
— Це — початок, — відповів Кемп.
— А здертись сюди ніяк неспромога?
— Навіть коту.
— А віконниць нема?
— Тут нема. А внизу в усіх кімнатах… Ого!
Знизу долинув тріск дощок, в які гупали важкі удари.
— От клятий! — скрикнув Кемп. — Це, певно… авжеж… Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги.
Ще одне вікно сповістило про те, що його руйнують. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.
— Я придумав, — сказав нарешті Едай. — Дайте мені палицю або щось таке; я піду в поліцію й приведу собак-шукачів. Тоді ми його впіймаємо.
Ще одне вікно наслідувало приклад попередніх.
— Револьвера у вас нема? — спитав Едай.
Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.
— Нема, зайвого принаймні.
— Я принесу його назад, — пообіцяв Едай. — Ви ж тут у безпеці.
Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.
— А тепер ходім до дверей, — сказав Едай.
Поки вони ні в сих ні в тих стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.
Через секунду Едай був уже на ґанку, і двері за його спиною знову замикали на засув. Якусь хвилину він вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися сходинками. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.
— А заждіть хвилинку, — промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвер.
— Ну? — спитав Едай, сполотнілий і похмурий.
Кожен нерв у нього був напружений.
— Зробіть мені ласку, поверніться в будинок, — попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.
— Дуже шкодую, але не можу, — трохи хриплим тоном одповів Едай, облизуючи губи.
Голос, здалось йому, лунав ліворуч од нього, і Едаєві спало на думку: чи не стрелити?
— Куди ви йдете? — спитав Голос.
Обоє вони швидко рухнулися, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця.
Але Едай відмовився від свого
— То вже моя справа, куди я йду, — одказав він повільно.
Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлися коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарено в зуби, і з пальців у нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитись за чиюсь слизьку ногу; спробував підвестися й упав знову навзнак.
— Прокляття! — вигукнув Едай.
— Я вбив би вас, тільки шкода кулі, — сказав Голос.
Едай бачив у повітрі, футів на шість од себе, націлений у нього револьвер.
— Ну? — сказав Едай, сідаючи.
— Вставайте! — звелів Голос.
Едай встав.
— Слухайте, — суворо сказав Голос, — не пробуйте мені строїти ніяких штук. Пам’ятайте, що я вас бачу, а ви мене ні. Ви мусите повернутись у будинок.
— Він не пустить мене, — сказав Едай.
— Дуже шкода, — мовив Голос. — До вас я нічого не маю.
Едай знову облизнув губи. Відвівши погляд від цівки револьвера, він побачив удалині море, темно-синє під полуденним сонцем, зелені пагорби, білу скелю над водою, багатолюдне місто і раптом відчув, яке життя прекрасне. Потім очі його повернулись до маленького металевого предмета, що висів у повітрі за шість футів від нього.
— Що ж мені робити? — спитав він.
— А що мені робити? — відповів Невидимець. — Вам-то допоможуть. Вам треба тільки повернутись назад.
— Я спробую. А якщо він пустить мене, чи обіцяєте ви не добуватись у двері?
— До вас я нічого не маю, — повторив Голос.
Тим часом Кемп, випустивши Едая з дому, поспішив нагору, в кабінет, пройшов між битим склом і обережно визирнув з вікна. Едай, побачив він, стоїть і розмовляє з Невидимцем.
— Чому він не стріляє? — прошепотів Кемп.
Нараз ворухнувшись, револьвер зблиснув на сонці.
Кемп прикрив рукою очі й намагався стежити за рухом сліпучого жмута променів.
— Таж він оддає револьвер! — скрикнув Кемп.
— …Обіцяєте не добуватись у двері? — казав саме в цю мить Едай. — Не зловживайте дуже своїми перевагами. Хоч трохи поступіться.
— Повертайтесь у будинок. Відверто кажу вам, що не обіцяю нічого.
Едай, здавалось, наважився. Він повільно рушив до будинку, заклавши руки за спину. Кемп ошелешено стежив за ним. Револьвер зник, блиснув, зник знову і знову вимайнув, цей маленький блискучий предмет, що рухався слідом за Едаєм. Далі події відбувались блискавично: Едай стрибнув назад, круто обернувся, невдало спробував схопити револьвер, скинув руки вгору й упав ниць. Над спиною його пахнула у повітрі голуба хмарка диму, звуку від пострілу Кемп не чув. Едай конвульсійно шарпнувся, сперся на руку, знов упав і лежав уже непорушно.