Несподівана вакансія

6.11.Несподівана вакансія виникає:

а) якщо член місцевої ради не подав упродовж належного часу заяву про згоду обіймати свою посаду; або

б) якщо він сповістив про відставку; або

в) якщо він помер…

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління

Сьоме видання

Баррі Фербразер не мав бажання йти кудись вечеряти. Упродовж вихідних голова розколювалася від болю, і він ледве встиг дописати обіцяну статтю для місцевої газети.

Але за обідом дружина була така напружена й мовчазна, що Баррі зрозумів: самою лише вітальною листівкою тут не відкупишся — занадто серйозний злочин він учинив, коли на цілий ранок замкнувся в кабінеті. До того ж він писав про Кристал, яку Мері недолюблювала, хоча й не зізнавалася в цьому.

— Мері, я хочу запросити тебе на вечерю, — збрехав він, щоб розтопити лід. — Дев’ятнадцять років, дітки! Дев’ятнадцять років, а ваша матуся лише гарнішає.

Мері відповіла поблажливою посмішкою, тож Баррі зателефонував до гольф-клубу — це було неподалік і там для них завжди були вільні місця. Він намагався улещувати дружину бодай маленькими знаками уваги, відколи збагнув, скільки розчарувань завдав їй за ці майже двадцять років спільного життя, коли йшлося про щось серйозне. Причому він ніколи не робив цього зумисне. Просто їхні уявлення про життєві цінності занадто вже різнилися.

Баррі й Мері мали чотирьох дітей, які вже не потребували няньки. Діти саме дивилися телевізор, і коли він з ними востаннє попрощався, лише найменший, Деклан, відірвався від екрана й помахав йому рукою.

Головний біль не вщухав, і Баррі відчував, як йому гупає за вухом, коли виїжджав з подвір’я і завертав на мальовничі вулички містечка Пеґфорда, в якому вони мешкали з часів одруження. Вони з’їхали вниз похилим і стрімким Собор­ним провулком, де хизувалися своєю вікторіанською надмірністю й солідністю найдорожчі в околиці будинки, тоді завернули за ріг біля псевдоготичного собору, де колись його дівчата-близнючки грали у виставі «Йосиф і його ди­вовижна барвиста мантія снів», і перетнули Майдан, з яко­го як на долоні відкривався краєвид на почорнілий кістяк зруйнованого монастиря, що височів на пагорбі, нависаючи над містечком і зливаючись на обрії з багряним небом.

Баррі крутив кермо, їдучи знайомими вуличками, і думав про те, яких припустився помилок, дописуючи поспіхом статтю, щойно відіслану електронною поштою до газетки «Ярвіл і околиця». Баррі хоч і був балакучий і товариський за своєю натурою, проте викладати свої думки на папері йому було нелегко.

Гольф-клуб був розташований у якихось чотирьох хви­линах їзди від Майдану, там, де містечко ніби відхаркувало з себе останні згустки стареньких котеджиків. Баррі запаркував мінівен біля клубного ресторану «Берді» й зачекав, поки Мері підмалює губи. Прохолодний вечірній вітерець приємно обвівав йому обличчя. Дивлячись на обриси поля для гольфу, що розчинялися в сутінках, Баррі задумався, чи варто йому й надалі зберігати членство в клубі. Гравець у гольф з нього був нікудишній: йому бракувало стабіль­ності, тому рейтинг у нього був низький. До того ж він мав стільки

Мері вимкнула світло над дзеркальцем і зачинила за собою дверцята. Баррі натиснув кнопку сигналізації на ключах. Зацокотіли по асфальту жінчині високі підбори, ввімкнулася сигналізація, а Баррі подумав, що йому, мабуть, трохи попустить, коли він повечеряє.

І тут його мозок пронизав такий нечуваний біль, ніби хтось гупнув його по голові ядром. Коліна Баррі підкосилися й боляче вдарилися об холодний асфальт, але цього болю він майже не відчув. У нього в черепі ніби пашіло криваве вогнище, ця мука була просто нестерпна, але він мусив її терпіти ще цілу хвилину, що залишалася до його небуття.

Мері заверещала і лемент її не вщухав. З бару вибігло кілька чоловіків. Один з них побіг назад у будинок, щоб подивитися, чи немає там часом когось із колишніх клубних лікарів. Знайоме з Баррі й Мері подружжя, почувши з рес­торану, який зчинився ґвалт, облишило подані страви й вибігло надвір дізнатися, чим вони можуть допомогти. Чоловік викликав по мобілці швидку допомогу.

Карета швидкої мала прибути з сусіднього містечка Ярвіла, і її довелося чекати двадцять п’ять хвилин. Коли ж її пульсуюче синє сяйво освітило місце події, Баррі вже лежав нерухомо на землі в калюжі власного блювотиння і ні на що не реагував. Мері припадала біля нього навколішки, обдираючи на колінах колготки, хапала його за руку, ридала й шепотіла його ім’я.

— Зберися з духом, — промовив Майлз Моллісон, стоячи посеред кухні одного з найбільших будинків Соборного провулку.

Він прочекав до пів на сьомої ранку, щоб зателефону­вати. Ніч була неспокійна, з довгими смугами безсоння, що чергувалися з проваллями у тривожну дрімоту. О четвертій ранку він усвідомив, що його дружина теж не спить, і якийсь час вони тихенько розмовляли у темряві. Вони обговорювали те, свідками чого стали мимоволі, намагаючись позбутися пережитого жаху й потрясіння, і в той же час Майлз відчував легенькі брижі збудження, що мов пір’їною лоскотали йому нутро від думки про те, як він повідомля­тиме новину батькові. Він мав намір дочекатися сьомої, але побоювання, що хтось його може випередити, підхльосту­вало подзвонити раніше.

— Що сталося? — прогудів Говард своїм низьким голо­сом з металевими нотками. Майлз перевів телефон у режим гучномовця, щоб Саманта теж могла все чути.

Блідо-рожевий халат ще більше підкреслював колір її шкіри, що мала відтінок червоного дерева: скориставшись раннім пробудженням, вона освіжила свою блякнучу засма­гу спеціальним кремом. Кухня повнилася сумішшю запахів розчинної кави і синтетичного кокосу.

— Помер Фербразер. Сконав учора ввечері в гольф-клубі. Ми з С'aмою якраз вечеряли в «Берді».

— Фербразер помер? — рикнув Говард.

Було зрозуміло, що він, звісно, не здивувався б якійсь драматичній пригоді, пов’язаній з Баррі Фербразером, але такої новини навіть він не сподівався.

— Звалився просто на стоянці, — повторив Майлз.

— О, Господи, — озвався Говард. — Йому ж тільки сороківка недавно минула. Господи.

Майлз і Саманта чули, як важко дихає Говард, наче загнаний кінь. Зранку йому завжди бракувало повітря.

— А яка причина? Серце?