Не вбивай

Лепкий Богдан

Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.

Мотря підносить повіки.

— Ти тут?

— Біля тебе, Мотре.

— А робота?

— Я її пильную.

— Правду кажеш?

— Невже ж я коли брехав тобі, Мотре?

— Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого приказу, Іване?

— Вони в мене списані на папері. Роблю що гетьман велів, не турбуйся!

Очима, повними вдяки, дивиться на нього.

— Що нового? Є вісті які?

—

Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Неважні.

— З Києва нема якої почти?

— Чуйкевич замнявся, мовчав.

— Таїш що переді мною? Може, щось недобре?

— Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. Отак собі.

— Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене.

— З Києва післанець прийшов.

— З Києва? — І Мотря сіла на постелі. — Хто такий?

Чуйкевич взяв її за руку.

— Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш.

— 3 чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?

— Заспокійся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю.

Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати:

— Тільки всього? Не таїш ти що переді мною?

— Як на сповіді кажу, яка ж бо ти!

— Хочу все знати, все, все, — розумієш? Не хочу бути куклою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду: підросте — довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи!

— Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені.

— А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло?

— Багато.

— Хочу почути. Мушу!

— Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хора, — спічни!

— Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має.

— Оповідання ще гірш збентежать тебе.

— Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось бачиш, я вже здорова, сильна, — поклич.

Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру.

— Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю.

Чуйкевич пішов перебиратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. «Яка сила волі у тієї жінки, — погадав собі. — Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її».

Мотря прибирала в світлиці. Стара мебель творила гарний контраст до її молодечої появи.

— Мотре, невже ж у нас прислуги нема?

— Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого.

— Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами.

— Хто знає, Іване, — відповіла, сідаючи в старосвітський

фотель, — не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш, і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?

— Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить.

— Доля не питається нас, — що хоче, те й дає.

— Поборемо злу долю і заживемо щасливо. Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя.

— Дай Боже, — відповіла Мотря. — Ось і наш гість. Чуйкевич вибіг назустріч.

— Мир дому сему і всім живущим в нем, — промовив гість, переступаючи поріг. Перехрестився до образів, а побачивши хазяйку, відрекомендував себе і поклонився в пояс. — Гарною дружиною поблагословив вашу милість Господь, — повернувся до господаря дому. — Їй-Богу, ненаглядна краса. Тільки стій і дивися, забуваючи про шаблю, війну і про всякія другія околичности. (Гетьманський післанець старався актовою мовою говорити).

Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус і поцілував грімко.

— І солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан.

— Пан сотник компліменти любить, — завважила Мотря.

— Люблю, чого мені Бог не зводив дати.

— Нежонатий?

— Парубком залишуся до смерті.

— Не вподобалась жадна?

— Була одна, і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу.

— Вірний.

— Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру, — як же вірити тобі?

— Знає гетьман, кого посилати.

— Хай Бог милує його милість пана гетьмана! — відповів сотник.

— Розгостіться, будь ласка! — просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку. — Сідайте та розказуйте що в Києві чувати.

Гість рукою махнув.

— Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати.

З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка, — сотник зітхав.

Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, І ще гірше потемніло, а очі сховалися під брови.

— Сумно в Києві тепер.

— Невже ж?

— Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе.

— І розважили?

— Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законам Христовим та раювати біля гарної і доброї дружини?

— Пан сотник як проповідник балака, — завважила Мотря. — Війна за волю — діло святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов'язку.