Народжений блискавкою
Шрифт:
А невдовзі до кімнати вбігли збуджені, розмальовані кіптявою Хосе і Рут. Вслід за ними увійшла Делія. Вона була спокійна і велична, як завжди.
Рут стрибнула до старого, але, побачивши Ірену, ніби спіткнулась, ухопилася за спинку ліжка й так лишилася стояти, виграючи червоними, мов гранат, щоками. Ірена також знітилась. Та за хвилину, опанувавши себе, підійшла до дівчини, подала їй руку.
— Ви — Рут?.. Себ тільки про вас і говорить… Яке у вас гарне волосся! Проходьте, будь ласка. Сідайте.
Себастьян також не знав, як йому триматися. Він з надією позирав
— О, міс Рут іще зовсім дитина… А ми так хвилювалися!.. Едмундо нам розповідав про вас. Ви йому дуже сподобались.
Потроху ніяковість минала, Рут уже почала розмовляти з Іреною, а Делія намагалася розвіяти настороженість, яка їх сковувала.
— Оце робота! — захоплено вигукнув Хосе. — Ці стіни й бомба не візьме. А він їх потовк на порохню. Каміння горіло, мов деревина. Аж шкварчало.
Тим часом Себастьян дослухався до розмови, яка точилася поміж Едмундо й Професором.
— Ні, — сказав Професор, — я не прийму від вас цієї ласки, містер Едмундо. Кому потрібне безсмертя?
— Безсмертя потрібне людині, — почув Себастьян голос Едмундо. — Погляньте, як безглуздо ділиться життя земної людини. Тридцять років від народження до зрілості. П’ятнадцять років розквіту людських сил. Потім починається вгасання… Людина довше готується до діяльності, ніж плідно діє. Суспільство обтяжено малими й старими. Муки народження, муки смерті… Де ж тут місце для щастя?
— Хто не пізнав мук, той не пізнає щастя, — холодно, з повною байдужістю в голосі відповів Професор.
— Хіба мало для людини інших мук? Сама творчість — це мука, терзання й радість. Їх вистачить на цілу вічність. А фізіологія… Тут земна людина занадто принижена природою. Вона перебуває майже на рівні тварин. Та ви, Професоре, довели, що людина сама здатна визволитись від цих принижень. Вона може стати вічно молодою, вічно сильною і прекрасною! Тоді їй позаздрять навіть зорі…
— Хай визволяється, — холодно кинув Професор. — Все, що я зробив, призначалось для іншого. Ви не захотіли стати моїм союзником. То хоч не заважайте… Є люди, яких ви любите. Я зроблю їх щасливими. Вони здобудуть вічну молодість. Ви оберете для себе ту форму існування, яка вам до вподоби. У вас є прекрасна подруга. Ви з нею одружитесь. Народяться діти. Ви їм передасте свій розум. Держава гарантує вам повну незалежність. Зрештою, я умовлю уряд, щоб вам подарували якийсь острів. Там побудують для вас царський палац… Чого ж вам іще треба?
— Нас, мабуть, слухають, — проказав Едмундо. — Тату, ти чуєш?..
— Чую, — відповів Себастьян.
— А ти, Рут?..
— Чую.
— Що ж ви на це скажете?
— Ні! — сказав Себастьян.
— Ні! — сказала Рут.
— Ні! — сказав Едмундо.
Голос Професора щез. Потім знов з’явився — глухий, змертвілий, потойбічний:
— Шкода. Доведеться довершити
Там, де містився кабінет Професора, незабаром загуркотів вибух. Повстанці бачили, як провалився дах розкішної вілли. З вікон стирчали крокви, газони були засипані дрібними уламками скла.
Професор сам знищив свою лабораторію.
— Тату!.. Рут!..
То кричав Едмундо. Але його ніхто вже не чув.
Тим часом десь недалеко заревів мотор. Повстанці бігли на його шум, та було вже пізно. Як вони не помітили, що за деревами стояв вертоліт? Тепер він піднявся в повітря, по ньому стріляли з карабінів, але марно. Вертоліт зник у темному небі. Та ось у нього вдарила блискавка, він спалахнув, потім вибухнув, і його уламки попадали на гранітні скелі.
То Едмундо скарав людину, яка прагнула стати володарем світу.
Тим часом повстанці розбирали руїни Професорової вілли. Рут, Хосе, Делія, Ірена — всі були майже неушкоджені. Синці й подряпини можна не брати до уваги. Але Себастьян…
Кістлявий, нерухомий, він лежав на садовій траві серед уламків скла. Кроквою проломило череп. Ірена змивала кров з його обличчя. Заплакана Рут припала головою до його грудей. Делія та Хосе заспокоювали їх, як могли.
Невдовзі Педро і довгов’язий повстанець принесли якусь жінку й поклали поруч Себастьяна. Вони відкопали її в руїнах. Жінка також була мертва.
Ірена на мить полишила Себастьяна і глянула в обличчя жінки. Схопившись на ноги, перелякано скрикнула:
— А-а-й!
І, непритомна, впала на руки Делії.
Ірена впізнала себе. Вірніше, впізнала ту білкову оболонку, в якій нещодавно жила її свідомість. Тіло жінки ще було тепле. Отже, Професор, відібравши в неї пам’ять, підтримував її фізіологічне існування до останньої хвилини. Мабуть, провадив на ній якісь досліди…
Їх поховали разом — колишню Ірену й Себастьяна. Гори гриміли нечуваною грозою. Але ніхто з повстанців не ховався. Всі знали: то Едмундо оплакує батькову смерть…
Минуло кілька років. Генерал помер. Марлон утік за кордон. Його вже не цікавила політика — він став багатим бізнесменом. Повстанці спустилися з гір — повірили, що прийшла жадана свобода. Але більшість із них потрапила в Чорну фортецю. Новий уряд виявився не кращим, ніж ненависна Генералова диктатура.
Одного дня гірськими стежками йшли дві дівчини. Вони видавались майже ровесницями. То були Ірена й Рут, які вирішили провідати заповітну могилу.
Сіли на камінні, скорботно схилили голови. Вдарила гроза. Над могилою тріпотіло блакитне полум’я.
— Едмундо, — тихо мовила Рут, яка ніколи не розлучалася з рацією. — Добре, що ти прийшов. Коли б ти знав, які ми тепер тут самотні.
Блакитна куля напружено пульсувала. Вона то збільшувалась, доростала до розмірів людської голови, то стискалась, нагадуючи пломенисте яблуко… Щось у ній боролося, кидало її — щось таке, від чого було боляче навіть блискавиці.
Нарешті Рут почула гіркі слова:
— Колись ти казала: ще рано… Тепер ти виросла. Чому ж не виходиш заміж?..
Рут здалося, що її хтось ляснув по щоці.